Я народилася в Ялті й до 16 років жила в Гурзуфі. У школі у нас був неймовірний директор – він долучав школу до багатьох освітніх проектів всеукраїнського масштабу, як, наприклад, "Школа дитячої дипломатії". Ми часто їздили на олімпіади й брали участь у дебатах.
У 9-му класі, коли я повернулася з чергової шкільної конференції в Києві, написала свою першу замітку. Її опублікувала "Кримська газета".
Зараз я розумію, що моя допитливість, громадянська позиція і вибір професії – все це родом із дитинства. Моя мама каже, що подорожувати зі мною маленькою було складно, бо я встигала проінтерв’ювати весь вагон. "Чому ви так думаєте" – здається, це запитання я поставила сто тисяч разів, і навіть не знаю, скільки ще поставлю.
Жити у маленьких містах дуже комфортно в дитинстві, але мені завжди не вистачало масштабних, цікавих людей. Одного разу я познайомилася зі студентами із Санкт-Петербурга, і мене дуже вразили їхні розповіді про місто. Я вирішила: хочу вчитись у Пітері. Цей вибір був емоційним, але пізніше батьки розповідали: я здавалася їм настільки впевненою, що вони навіть не намагалися мене відмовити.
У 16 років я вступила на факультет журналістики Санкт-Петербурзького державного університету. І вже на першому курсі почала писати для громадського-політичного журналу "Город". Я росла серед фахівців високого класу, які впливали на те, що відбувалося в їхньому місті.
Зазвичай журналісти починають кар’єру з роботи у новинному відділі, а я одразу потрапила в "Суспільство". Мене вчили мислити великими історіями. Ставити запитання: Що стоїть за цим явищем? Що це означає для суспільства? Хто є рушієм процесу?
Я переїхала до Києва напередодні Помаранчевої революції. Працювала в газеті "Киевские ведомости", у журналах "Фокус" та "Инвестгазета". Зараз працюю журналістом і редактором "Української правди". Пишу на громадсько-політичну тематику.
"Українська правда" – унікальне онлайн-видання, що має найбільшу аудиторію. "УП" – це більше, ніж медіа, в основі успіху якої лежить певний ціннісний набір – нульова толерантність до корупції, популізму, безвідповідальності.
Я впевнена в тому, що наше сьогодення й майбутнє творять конкретні люди. Зараз у суспільстві, на мій погляд, великий попит на бачення майбутнього України, на позитивний сценарій. Моя програма "План на завтра" на телеканалі UΛ:Перший – спроба задовольнити цей попит.
"План на завтра" – це програма про тих людей, які долучаються до створення великого українського проекту. Дуже часто це люди, далекі від політики, можливо, не відомі широкому загалові. Але саме вони запускають важливі соціальні ініціативи, які впливають на наше майбутнє.
Мої співрозмовники – це ті люди, які наповнюють мрію про успішну Україну конкретними параметрами. У них є відповідь на запитання: "Успішна Україна – яка вона?".
Мої герої можуть запропонувати глядачеві прості інструменти, моделі поведінки, новий спосіб розуміння своїх можливостей – все те, що дає змогу українцеві змінювати ситуацію довкола себе просто зараз.
Я хочу, щоб глядачі не боялися майбутнього, бачили можливості для свого розвитку, надихалися. Мріємо про майбутнє, діємо зараз.
