Тамара Хрущ: "Забута Богом земля мала настільки велику притягальну силу, що побувавши раз в Зоні, хотілося повертатися туди знову й знову"

Телебачення покликане висвітлювати те, що хвилює людей щодня - здоров'я, соціальне життя, культура. Але іноді в розмірене людське життя вриваються події, що порушують рівновагу - здоров'я, соціального життя, душевну рівновагу. Такою подією, не лише для України, але і для всього світу, стала катастрофа на Чорнобильській АЕС. У цьому році вже в двадцять п'ятий раз ми згадуємо цю страшну трагедію. І у двадцять п'ятий раз згадуємо подвиг журналістів НТКУ, які єдині в Радянському Союзі добували безцінні матеріали з місця подій. Музей телебачення НТКУ вже кілька років збирає ці матеріали, розповіді з перших вуст тих, хто працював в епіцентрі світової екологічної катастрофи і окрім звання журналіста, носить почесне звання Ліквідатора. Відтепер ці матеріали з архівів музею доступні на сайті Першого Національного. Відео, документальні програми журналістів НТКУ, а також авторські фільми, зроблені Тамарою Мефодіївна Хрущ (зараз - редактор новин Першого) і ексклюзивні інтерв'ю. Невідомі подробиці, кадри, які бачили лише одиниці. будуть оприлюднені в 25 річницю катастрофи, коли ми згадуємо подвиг людей, які ризикували своїм життям і здоров'ям, щоб їх побачили і ви.

Тамара Хрущ: "Забута Богом земля мала настільки велику притягальну силу, що побувавши раз в Зоні, хотілося повертатися туди знову й знову"

Тамаро Мефодіївно, як виникла передача "Дзвони Чорнобиля"?

Відповідаючи на це запитання, зроблю невеличкий відступ. Коли трапився вибух на Чорнобильській атомній електростанції, всі, зрозуміло, почали приділяти цьому увагу і увага була до того часу, поки над четвертим блоком не збудували укриття, тобто десь до середини листопада 1986 року. У висвітленні подій брали участь в основному журналісти новин. Після зведення укриття над 4 енергоблоком утворився інформаційний вакуум, фактично два роки тема майже ніде висвітлювалась. Але людей цікавило, що буде з ними після Чорнобиля.

На той час я працювала в головній редакції науково-пізнавальних програм, яку очолювала Віра Миколаївна Бояренко. А прийшла я на телебачення 6 березня 1986 року, тобто десь за півтора місяця до Чорнобильської аварії. Наша редакція не була активно задіяна до висвітлення цієї тематики. За дорученням "зверху" у травні 86-го лише записали "круглий стіл" з науковцями. А в червні у циклі "Доброго Вам здоров’я" журналістка Валентина Ільєнко підготувала передачу про те, як працювали медики в Чорнобильській зоні. Це був період жорсткої цензури і будь-яка ініціатива журналістів поїхати в зону не знаходила підтримки. З 1997 року я була автором і ведучою екологічної програми "Земле моя". Вона виходила раз  на місяць. Передачі тривали від години і більше, інколи проводились екологічні вечори до трьох годин в прямому ефірі, тобто своєрідні ток-шоу. Але тоді, як правило, зал не використовувався, а просто було багато учасників, які представляли різні точки зору. Завдяки цій передачі було зупинено будівництво каналу Дунай-Дніпро,  нових атомних блоків, екологічно небезпечних підприємств у заповідних зонах.

У той час не було багатьох сучасних каналів, а були УТ-1, УТ-2 і УТ-3, які створювала єдина організація - Держтелерадіо. Відповідно, увага до каналу була дуже велика.

Екологічна тематика на той час привертала увагу  своєю  свіжістю і гостротою проблеми, і форма представлення людей з різними точками зору також була тогочасним ноу-хау.

У 1988 році на передачу "Земле моя" прислали лист про Лугини. Це районний центр на Житомирщині. Людей хвилювала ситуація з радіаційним забрудненням. До листа автори додали фотографію козлика-мутанта. Генетичний збій в його розвитку пов’язували з впливом  Чорнобиля.  Люди були в паніці. Відселення сусідніх Народичів  викликало велику тривогу серед жителів Лугин. І хоч столичні посадовці з міністерств охорони здоров’я і сільського господарства переконували, що все гаразд, люди не вірили. Вони говорили про різке зростання захворюваності, бездіяльність влади. Разом з режисером Вікторією Білявською та оператором Сергієм Лосєвим ми підготували передачу про Лугини. У ній були дивовижні поліські краєвиди, вражаючі типажі селян. Ці зйомки нашої першої передачі на чорнобильську тематику, ми використовували у кліпах до всіх наступних  телемарафонів.

Невдовзі народився цикл "Дзвони Чорнобиля". У прямий ефір УТ-1 попросилася група народних депутатів Верховної Ради, які представляли радіаційно забруднені райони Коростень,  Народичі, а також депутати від Народного руху України - Володимир  Яворівський та Павло Мовчан.

Оскільки тема стосувалася екології, круглий стіл доручили вести мені. Тоді вперше гостро і без цензури говорили про небезпеку проживання людей на радіаційно забруднених територіях, про погіршення здоров’я, про необхідність ухвалення цілого пакету чорнобильських законів. І гості студії в прямому ефірі без жодних узгоджень і домовленостей - несподівано не тільки для нас, телевізійників, а мабуть, і для себе, оголосили: сьогоднішнім ефіром розпочинається новий цикл передач "Дзвони Чорнобиля". Це були радянські часи, і хоч вже намітилася горбачовська перебудова, цензури ще ніхто не відміняв.

Так в наше життя входила перебудова, і в Україні не без нашої активної участі відкривалась завіса секретності над однією з найбільш закритих тем. В цьому була потреба суспільства, гостра зацікавленість людей в інформації про те, як вижити в умовах радіаційного забруднення. На цій хвилі всенародного інтересу і народилася передача "Дзвони Чорнобиля". Вона цікава тим, що виходила в ефір у період, коли відкривалося суспільство, коли активно утверджувалися процеси демократизації і гласності. Ми починали говорити про те, про що раніше не можна було говорити, поволі здавала свої позиції цензура. Цей період був вельми цікавий для України в цілому і для розвитку телебачення зокрема.

Ким і як готувалися телемарафони "Дзвони Чорнобиля"?

Такого жанру як телемарафон на УТ-1 раніше не було. Перший телемарафон "Дзвони Чорнобиля" вийшов в ефір до 5-ї річниці аварії на ЧАЕС. Авторами концепції були Бояренко В.М. і Хрущ Т.М. Журналісти кількох редакцій: науково-пізнавальних програм, пропаганди, інформації готували сюжети, у прямому ефірі брали інтерв”ю на кількох телевізійних майданчиках.
Перший телемарафон тривав у прямому ефірі безперервно 28 годин. Основні події транслювалися з Жовтневого палацу культури. Це була багатокомпонентна програма, куди входили концертний зал, включення обласних центрів, сюжети з України і з-за кордону. Вперше на гостру чорнобильську тему, яка тривалий час була закритою, говорили всі, хто виявив бажання взяти участь в телемарафоні і прийшлов до Жовтневого палацу, щоб поділитися враженнями від пережитого, представити власні мистецькі твори про Чорнобиль і, звичайно, зробити благодійні внески на рахунки телемарафону. Ми навіть не розраховували на таку кількість учасників. Люди йшли нескінченним потоком; ми їх обмежували до однієї-двох хвилин ефірного часу. І люди говорили те, що їм наболіло.

Віра Миколаївна Бояренко працювала в інформаційному центрі. Коментувала в прямому ефірі телефонні звернення глядачів. Інтерв’ю в гостей на різних майданчиках брали журналісти Людмила Бондарчук ( на жаль, уже покійна), Валерій Макаренко, Павло Власов, Геннадій Душейко і я. Режисерами телемарафону були Вікторія Білявська,Олександр Косяченко, Неля Бондаренко і багато інших працівників-операторів, журналістів, звукорежисерів, асистентів. Це була величезна робота, абсолютно нова в історії українського телебачення.

Проведенню телемарафону сприяла передача "Дзвони Чорнобиля". Вона привертала увагу до гострих чорнобильських проблем, отримувала чимало відгуків, листів і  дзвінків,  в яких глядачі пропонували цікаві ексклюзивні теми.

Листи до нас на передачу надходили стосами. Багато з них ми використовували в ефірі, потім здавали в архів, а коли нашу редакцію науково-пізнавальних програм розформували, частина архіву була втрачена. Жаль, бо в них був цілий пласт життя середини 90-х.

Згодом науковці Інституту історії України вивчали матеріали першого і найбільшого з телемарафонів — 1991 року - він був як дзеркало становлення демократії в суспільстві.

Телемарафон — це не лише передача в ефірі, а й організація допомоги для людей, які її потребують?

Найголовнішим завданням телемарафонів був збір коштів для допомоги тим, хто постраждав від Чорнобиля. На  першому телемарафоні люди масово робили благодійні внески - хто скільки міг, хто один карбованець кидав у студійну скриньку, хто від організацій, колективів приносив квитанції про переказані на рахунки телемарафону великі гроші. Кошти витрачалися на проведення важких операцій чорнобильцям, хворим дітям, які жили в зоні радіаційного забруднення, витрачалися навіть на фінансування наукових проектів, спрямованих на подолання наслідків Чорнобиля. При Кабміні була створена Опікунська рада, туди входили народні депутати України, науковці, від телебачення - автори телемарафону, очолював Опікунську Раду спочатку заступник голови Ради Міністрів Сергій Комісаренко, а потім голова комітету Верховної Ради з питань Чорнобильської катастрофи Володимир Яворівський. Ми в прямому ефірі відкривали опечатані скриньки, оголошували суми зібраних коштів і потім впродовж року в передачах "Дзвони Чорнобиля" розповідали про те, на що, за рішенням Опікунської Ради, вони були витрачені.

Наприклад, на кошти телемарафону в лікарні "Охматдит" створювали Центр пересадки кісткового мозку для дітей. Раніше в Україні таких операцій не проводили, а за кордоном  лікування одного хворого коштувало десятки тисяч доларів. А на той час вже намітилося зростання захворювань, які пов'язували насамперед з наслідками  радіаційного опромінення. Гроші на створення центру перераховували і з кількох наступних телемарафонів.Інший приклад. До Опікунської Ради телемарафону звернулися селекціонери з міста Сміла на Черкащині. Вони розповіли, що вирощений ними сорт жовтих помідорів  дуже добре виводить радіацію, проте не має коштів для закупівлі лінії для виробництва соку. Із телемарафону Опікунською радою було виділені такі кошти, а соки поставлялися в радіаційно забруднені райони для безплатного харчування дітей у школах і дитячих садках. Подібних програм, реалізованих за кошти першого телемарафону, було багато. Ми готували спеціальні сюжети про те, куди розподілялися кошти, знімали на підприємствах, у медичних закладах. На початку 90-х в пошані була ініціатива журналістів. Не пам'ятаю, щоб хтось із керівництва нав'язував не цікаві для глядачів і творчої групи теми. Все будувалося на пропозиціях телеглядачів та ініціативі  журналістів. Саме глядачі у своїх листах допомагали нам знаходити унікальні факти. Наприклад, після одного з телемарафонів надійшов лист від бабусі про те, що її онук народився в пологовому будинку міста Прип’яті у ніч, коли трапилася аварія, тобто фактично він є останнім жителем 50-тисячного міста енергетиків ЧАЕС , відселеного через день після аварії. Хлопчика звали Коля Шепета. "Останній житель міста, якого вже не має на землі" - так ми назвали свій сюжет. А потім я знайшла двох дівчаток-близнят, які народилися останніми  у місті Чорнобилі.

Хто з героїв ваших передач вам запам’ятався найбільше?

З різними історіями доводилось стикатися. У 30-кілометровій зоні працювало багато науковців. Ніхто на той час не знав, як впливають  дози радіації на людський організм протягом тривалого часу. Це була біла пляма в науці. Російські вчені -Микола Архипов і Лідія Логинова, що приїхали з Челябінська, невдовзі після аварії знайшли трьох корів і бика, які під час евакуації відбилися від стада і кілька місяців бродили радіаційним лісом. Забрали їх на дослідну ферму, щоб вивчати зміни , які відбуваються в організмі тварин під впливом  радіації, досліджували їхнє потомство.

Вивчали зміни в рослинному світі, зокрема, як проростає насіння сосон, що зазнали впливу найбільших доз  радіації. А ми в передачі через 7 років після аварії знімали, наскільки ця хвоя відрізняється від звичайної. А вона справді відрізнялась разюче — і розмірами голок і їх кількістю.

Серед героїв наших передач - вчених, які досліджували зону, - генетик Олексій Гостєв. Він приїхав у Чорнобиль буквально в перші дні аварії і залишився там на кілька років. Потім до нього приєдналася дружина. Гостєви з маленьким сином жили і працювали поблизу Чорнобиля. Молоді науковці досліджували вплив радіації і на рослинний і на тваринний світ на клітинному рівні. У 1995 Олексій Гостєв помер. І вже після його смерті ми з режисером Валерієм Лиманом зняли фільм "Зона". Він закінчувався довгим планом: після смерті чоловіка Олена Гостєва бере чемодан , зачиняє на замок двері будиночку в зоні і йде вдалечінь. Це був режисерський задум фіналу, який став пророчим. Олена Готєва через рік після виходу в ефір фільму, виїхала з науковим доробком чоловіка у США, вийшла заміж за американського генетика. Згодом ми зробили англійську версію фільму і відправили його на фестиваль телевізійних фільмів країн Центрально-Європейської ініціативи, що проходив у Будапешті.

"Зона" була відзначена дипломом фестивалю.

В ході роботи над проектом ми зустрічалися з дивовижними людьми, вражаючими долями. Загалом ми організували і провели 8 телемарафонів, а передача "Дзвони Чорнобиля" проіснувала 10 років - з 1988 по 1998. Нам на ефір передавали дуже цікаві матеріали, - наприклад, принесли відеокадри КДБ, зняті в ніч вибуху.Першим на місце аварії вилетів вертоліт КДБ. Все це відео, як і сам факт його існування, спочатку були засекречені, а потім уже СБУ передала нам ці документальні кадри. Ми перегнали хвилин 15 цього матеріалу. На перший погляд він був не придатний для ефіру, камера сильно тремтіла, ковзала, адже зйомки проводилися з вертольота. Відео нічних зйомок над задимленим жерлом реактора мало червоний колір. І все ж у багатьох сюжетах і фільмах ми  використали ці унікальні перші кадри аварії.

Також на "Дзвони Чорнобиля" передали звукову плівку з переговорами диспетчерів пожежних частин Прип’яті і Чорнобиля в перші хвилини після вибуху. З годинного запису ми використали 5 хвилин, і змонтували на один з телемарафонів відеокліп. Це були речі абсолютно ексклюзивні. А ще передачі "Дзвони Чорнобиля" подарували  відео науковці, які в спеціальних скафандрах знімали вивержену радіаційну лаву в надрах зруйнованого 4-го енергоблоку. Потім ми з режисером Валерієм Лиманом організували власні зйомки в Саркофазі, записали інтерв’ю фахівців, які там працювали, використали відео науковців і наш фільм "Саркофаг", перекладений англійською мовою, теж був представлений і відзначений на міжнародному фестивалі документальних фільмів в Іспанії.

Не жалкуєте, що стільки часу займалися цією непростою тематикою? Це і поїздки в зону, і людські трагедії, які потрібно було пропускати через себе...

Колеги мені весь час казали: "Ну чого ти їдеш в зону, там радіація велика, навіщо зайвий раз опромінюватись, це небезпечно". Але ця покинута людьми і забута Богом земля мала настільки велику притягальну силу, що побувавши раз в Зоні, хотілося повертатися туди знову й знову. Це якась фантосмагорія, інший світ, зовсім не такий, у якому ми живемо. Там все незвичайне — і люди, і природа, і сама атмосфера. Це не лише мої враження, таке відчуття було і в режисера, і в оператора. І ці враження хотілося передати іншим, людям, які не могли відвідати ці місця і побачити все це на власні очі. Тому в Зоні ми працювали не рахуючи ні сил, ні часу, іноді нехтуючи власною безпекою.

Напередодні 10-ї річниці Чорнобиля, зрозуміли: світ проявляє величезну увагу до цієї теми. На вручені нагороди за фільм "Зона" в Будапешті до нас підійшов представник кінофестивалю Латино-Американських країн, який проводився в Іспанії і запросив нас на свій фестиваль. Наступного року ми з керівником відділу міжнародної редакції телекомпанії Катериною Погребняк представили в Іспанії фільми "Зона" і "Саркофаг". До 10-річчя аварії на ЧАЕС 7 зарубіжних телекомпаній виявили бажання зробити спільний телевізійний фільм  "Чорнобиль: 10 років потому". Я була автором сценарію від України і фактично головним консультантом фільму. Після зйомок, проведених телекомпанією РТЛ в Україні за нашими пропозиціями і адресам, мене і режисера Лідію Антоненко запросили в Відень на монтаж.

Це був великий фільм, 1 година 15 хвилин — його створювали разом з нами телевізійники  Австрії, Німеччини, Польщі, Білорусі, Японії і Англії.

А які ще ваші фільми на чорнобильську тематику відзначені міжнародними нагородами?

Перший наш фільм "Одержимі" отримав приз на фестивалі "Экомир" в Білорусії, потім ми з працівником  міжнародної редакції Тетяною Новоселецькою представляли фільм "Людина з мертвого міста" в Женеві на фестивалі "Схід-Захід", присвяченому правам людини. В основі сюжету - біографія Володимира Шовкошитного, він жив у Прип’яті, був в епіцентрі всіх подій, потім створив і очолив Міжнародний Союз "Чорнобиль".

У цьому фільмі через 10 років після аварії він приїжджає в свою запустілу квартиру в Прип’яті, де жила його сім’я, де народилися троє його дітей. Там повна руйнація і через все це проходять спогади і роздуми героя.

У Женеві після перегляду ми провели прес-конференцію, була дуже велика увага до цієї теми. Нагороди ми тоді не отримали, хоч сам фільм викликав серед учасників фестивалю. Тоді працювати на телебаченні було не просто — на якості позначалася нестача техніки і щоб "вибити" камеру на зйомку фільму доводилось докладати чимало зусиль. Здебільшого все створювалось на власній ініціативі. Фільми окремо не фінансувались, ми знімали їх як передачу "Дзвони Чорнобиля". На щастя, вона могла бути не лише студійною. З матеріалами до фільмів траплялося чимало казусів. Під час  дводенних зйомок до фільму "Зона" в Чорнобилі запив оператор, частина знятого відео була не придатна для використання.

У нас було багато проблем, які не дозволяли працювати на гідному для міжнародних показів рівні, конкурувати з зарубіжними фільмами. Я пам’ятаю, як представляли на одному з фестивалів німецький документальний фільм про лелек. Його знімали протягом року - щодня. А ми на зйомки "Зони" витратили лише три дні. На міжнародних фестивалях нас відзначали майже завжди за  ідею, цікаву тему, драматургію, але, оскільки все знімалося похапцем, на застарілій техніці ми  не могли претендувати на найвищі нагороди. Хоча дипломи везли звідусіль, куди нас запрошували. З міжнародних телефестивалів, що відбувалися у Мінську, в Москві, в Ханти-Масійську, в Алма-Аті. Пропагандистом цієї теми за кордоном в різні роки від УТ-1 була завідуюча відділом міжнародної редакції телекомпанії Тетяна Новоселецька. Саме завдяки її активній участі наші роботи дивилися і з нами спілкувалися в різних країнах світу. Наслідки чорнобильської катастрофи цікавили практично всіх. Для журналістів і режисерів це була благодатна тема. Ми  розповідали про людські долі через 5-10-15 років після аварії. На наших очах виростали чорнобильські діти, старіли і йшли з життя ліквідатори. А ті, кому пощастило жити, говорили про свої проблеми, переосмислювали своє ставлення до події.

Я пам’ятаю Оленку Костюченко, яка народилася в прип’ятчанки через кілька місяців після аварії. Дівчинка ще в утробі матері отримала значну дозу опромінення, її організм був вразливий до будь-яких мікробів і бактерій, Оленці не дозволяли гратися з дітьми, вона не ходила до школи. На лікування дівчинки виділяв гроші телемарафон. Журналісти в кількох кілька років поспіль у "Дзвонах Чорнобиля" зверталися до  медичних авторитетів з проханням допомогли її вилікувати. Зараз Оленки Костюченко вже доросла, хворобу вона переборола, у неї все гаразд. І таких доль дуже багато. Чорнобильські діти вже самі стали батьками, а вдови загиблих героїв - бабусями.

От цього року 25 років Чорнобилю, щоб ви казали потрібно зробити нам, нашому суспільству, нашому телебаченню?

Я б на місці керівництва організувала б новий телемарафон, підняла б архівні матеріали, і показала б, як живуть зараз герої наших колишніх фільмів, телепередач і марафонів. Глядачам цікаво було б дізнатися, чого досягла наша наука, яка займалася Чорнобилем, які прогнози вчених підтвердились, а які ні. Тут настільки глибокий пласт, настільки різноманітна тематика, що можна було б підготувати надзвичайно цікавий своєю новизною, драматургією людських доль матеріал. Я б подивилася на проблему в розвитку, з використанням відеоматеріалів наших архівів. І вийшла б на узагальнення  Чорнобиля як геополітичної події, яка відкрила людству очі на багато важливих речей. Сьогодні чорнобильці як і чверть століття тому борються за свої права в країні, яка має прекрасні закони покликані їх захищати. Багато ліквідаторів сьогодні отримують мінімальні пенсії трохи більші 900 гривень, хоча за трьома законами України вони мали б отримувати більше 5 тисяч. Влада, прикриваючись постановою Кабміну і впродовж двох десятиліть обдурює цих людей і вони ходять по судах різних інстанцій — від районного до Європейського, виборюючи свої права. Ось де теми для продовження розмови. Свого часу наша передача "Дзвони Чорнобиля" допомагали виборювати чорнобильські закони, але сьогодні в державі роблять все, щоб вони не захищали прав цих важко хворих і почасти знедолених людей, яких колись називали героями, що ціною власного здоров’я прикрили світ від ядерної катастрофи.

Доречно було б зробити і документальний фільм до 25-ї річниці Чорнобиля. Я думаю, він був би цікавий не лише для України, а й для світу.

Для довідки:

Тамара Хрущ - заслужений журналіст України, автор і ведуча передачі "Дзвони Чорнобиля", стаж роботи в телекомпанії 25 років, призер міжнародних фестивалів телевізійних фільмів на Чорнобильську тематику в Росії (Москва,Ханти-Масійськ), Білорусі (Мінськ), Казахстані (Алма-Ати), Іспанії (Рондо), Швейцарії (Женева), на фестивалі Країн Центрально-Європейської ініціативи в Будапешті - в період з 1995 по 2006 рр. Співавтор фільмів підготовлених в 1996 р телевізійниками 7 країн "Чорнобиль: 10 років потому" і "Чорнобиль: тривога і надія", знятого спільно з телекомпанією США.

Читайте також: