«Відповідально ставитися треба не тільки до топових тем» — ведуча «Новин» Олена Блізнякова

Олена Блізнякова вже три роки працює журналісткою і рік ведучою у випусках «Новин» на суспільному телеканалі UA: ПЕРШИЙ. Попри щоденні ефіри Олена за потреби також виходить у прямий ефір із багатогодинними телемарафонами й екстреними включеннями. Приводом для цього бували як радісні події — звільнення 7 вересня з російського полону 35 українців, так і сумні — захоплення Росією в полон трьох українських кораблів разом із членами екіпажу чи вибухи боєприпасів у Калинівці.

Олена розповіла нам, як стала журналісткою, чому обрала роботу на Суспільному та наважилася на переїзд, а також про емоції, яких не вміє приховувати від глядачів, і на що готова проміняти всі вечірки світу.

Про роботу на Суспільному

– Мені подобається формат «Новин». Дуже круто, що я працюю тиждень ведучою і тиждень журналісткою. Це допомагає трохи під іншим кутом дивитися на свою роботу, оцінювати з різних точок. Формат Суспільного мовника дає мені змогу працювати, не зраджуючи совісті, і мені жодного разу за три роки не було соромно ні перед мамою, ні перед татом, ні перед друзями. Стандарти зобов’язують постійно верифікувати інформацію — ти перевіряєш усе, що сказали, і дуже часто виявляєш невідповідності. Тоді ти розкриваєш ці невідповідності й показуєш людям різні погляди — а не кажеш їм, що це правильно, а це неправильно. Ти не розповідаєш людям, як воно має бути, ти розповідаєш, як воно насправді є, а вони вже самі мають зробити висновки. Тому Суспільне дає змогу ширше дивитися на ситуацію, з усіх боків.

Про команду

– Як у роботі ведучою, так і в роботі журналісткою дуже важливо, яка в тебе команда. От у нас, на мій погляд, вона ідеальна — для мене це як друга родина, я знаю, що можу покластися на цих людей. Подобається, як колеги ставляться до роботи — завжди відповідально. А ще з ними комфортно, легко спілкуватися, бо нас об’єднують спільні цінності. Мені, наприклад, не подобається, коли в студії холодно, я мерзну, тож, коли бувають дуже довгі трансляції — команда ставить для мене УФО-обігрівач або приносить чай чи снікерси.

Про освіту й школу журналістики

– У мене диплом бакалавра з іноземної філології — англійської та французької, а також диплом магістра з бізнес-аналітики в Харківському національному університеті радіоелектроніки. До кінця бакалаврату визначилася, чим хочу займатися. Я добре пишу — на Харківщині дописувала в місцеву газету. Це мене цікавило, і якось я побачила анонс у фейсбуці про набір до Школи універсальної журналістики на UA: ПЕРШИЙ. Одразу відправила заявку, пройшла співбесіду й почала навчатися. Вперше робила пряме включення саме в школі журналістики — це був хресний хід. Коли школа закінчилася, я повернулася додому до Харкова, здала свою квартиру в оренду, зібрала речі й переїхала до Києва. Моя перша освіта дала мені вільну англійську — це допомогло в роботі на Євробаченні, а також у відрядженнях до США й Канади. Я зрозуміла, що дуже люблю журналістику та все із цим пов’язане, люблю працювати: що складніший день на роботі — то мені цікавіше. Рада, що знайшла себе в цій професії.

Про емоції під час прямих ефірів

– Всі чули, як я кричала в аеропорту «Бориспіль» під час прямого ефіру: «Сенцов! Я бачу Олега Сенцова». Може, це було нестримано, але вважаю, що це нормально. Я розповідала про полонених довгий час, знайомилася з рідними, надсилала листи до СІЗО «Лефортово» нашим морякам. Я писала їм, що багато зняла сюжетів, де вони зараз, але впевнена, що скоро зніму сюжет про їхнє звільнення. І звісно, на летовищі вже не стримувала емоцій, бо це для мене було дуже важливо передусім як для людини, яка довго відстежувала тему. Я ж на звільнення українських полонених чекала всі три роки, які тут працюю: розповідала, як і коли Олега Сенцова затримали, та про всіх полонених. Напевне, важко знайти межу між людським і професійним, бо ти насамперед залишаєшся людиною — так само радієш, що вони повернулися, так само їх чекаєш і плачеш від щастя, коли вони зустрічаються з рідними. Коли працюєш журналістом і маєш якесь завдання — ніколи не треба переступати межі людяності заради роботи.

Про відповідальність у роботі журналіста

– Я вважаю, що відповідально ставитися треба не тільки до топових тем, а й до будь-якої теми, щоб потім не було соромно за те, що ти робиш. На будь-якій роботі буває важко — іноді це фізична втома, коли доводиться багато бігати на зйомках, а іноді — буває важко морально. Наприклад, коли вибухали боєприпаси на складах у Калинівці (Вінницька область — прим. ред.), ми о третій ночі виїхали на зйомки на «жигулі» без пічки й працювали там упродовж усього дня. Ми поїхали в село Павлівка, що за кілька кілометрів від бази, там я знайшла бабусю, яку не евакуювали, і вона не розуміла, що відбувалося. Коли я зупинила волонтерів і попросила забрати бабусю, вони відмовилися, бо не мали змоги привезти її назад. Вона почала плакати, і через безвихідь я теж. Ми, звісно, вивезли бабусю, а потім допомогли їй повернутися. Коли ти стикаєшся зі складними історіями — тобі теж морально важко, бо ти не можеш бути осторонь.

Про любов до подорожей і читання

– Я люблю подорожувати: уже побувала в 17 країнах світу. Останні кілька років часто їжджу кудись хоч на кілька днів, аби на короткий час змінити оточення. Наступну подорож на католицьке Різдво планую до Барселони — ніколи там не була. Окрім подорожей, активно взялася за спорт, ходжу до спортзалу. Але найбільше, що люблю — це читати. Я проміняю всі вечірки світу на те, щоб просто посидіти вдома в тиші й спокійно почитати. Мій улюблений письменник, якого перечитую — Рей Бредбері. Зараз читаю його збірку оповідань «Машинерія радості» — вона трохи сумна, але дуже крута. Ще читаю «Американських богів» Ніла Геймана, але книжка настільки дивна, що я читаю її останні три роки по кілька сторінок на місяць.

«Новини» на UA: ПЕРШИЙ виходять в ефір дев’ять разів у будні — о 6:30, 7:00, 8:00, 9:00, 9:25, 13:00, 15:00, 18:00 та 21:00, а у вихідні мають чотири випуски на день — о 7:00, 8:00, 9:00 та 21:00.

Фото: Анастасія Мантач

Читайте також: