Країна готується до дев’ятнадцятого Дня Незалежності. Серед українських ЗМІ найбільше ефірного часу для показу святкових заходів традиційно присвятить Перший Національний. Однією з найвагоміших урочистостей буде відкриття 23 серпня відреставрованого Музею Тараса Шевченка на Чернечій горі в Каневі.
З того святого для України місця Перший годину вестиме пряму трансляцію. До цих показів зараз ведеться посилена підготовка – як технічна, так і творча. Готуючи змістове наповнення прямого ефіру, головний редактор Христина Стебельська разом з літературними редакторами відвідали Канів.
Перше враження, яке справляє місто, – тиша й розміреність. Дивно. Лише три години тому виїхали з переповнених київських вулиць і потрапили в місце, де велелюддя хіба що на базарі.
Оця пустота й тиша, спокійне роздолля Канівського водосховища та повільна непомітна течія Дніпра якнайкраще налаштовують на шанобливий, урочистий лад, такий необхідний перед відвідинами могили Шевченка.
Під Чернечою горою йде робота – відновлюють пристань, аби могли нащадки дістатися до Тараса Григоровича його любою річкою.
А навпроти пристані – невеличкий науково-адміністративний корпус Національного Шевченківського заповідника. Саме туди пролягла наша дорога. Бо хто ще зможе розказати про музей краще й більше, ніж його працівники в п’ятому поколінні?
Жива історія музею зібрана у книгах відгуків, котрі залишали відвідувачі ще в позаминулому столітті. У них можна знайти слова Миколи Лисенка, Симона Петлюри, Олеся Гончара, великої кількості інших українських історичних діячів. Поряд з ними – записи видатних французів Жана Поля Сартра та Сімони де Бовуар, президента ПАРЄ Мігеля Анхеля Мартінеса, величезної кількості закордонних послів та урядовців.
Колектив музею – це саме ті люди, хто чи не найбільше докладається до сучасної української шевченкіани. Вже більше п’яти десятків років ведуть літопис Чернечої гори, нещодавно видали книги про Шевченківський заповідник у роки Голодомору та під час нацистської окупації. Готують праці про відомих українських кобзарів, зокрема таких, котрі майже тридцять років співали біля могили Шевченка.
Утім, найцікавішим дослідженням стала розвідка про родовід і нащадків родини Тараса Шевченка. Картотека Шевченкового роду в музеї вже зараз нараховує понад вісімдесят осіб. А пошуки тривають.
Нова робота, за яку взялися працівники музею, – пошук нащадків останнього Тарасового кохання – Лукери Полусмак. Та поки що їхні пошуки не дали результату.
Будні заповідника – це не лише наукові пошуки, а й активна громадська діяльність. Навесні цього року одна сільськогосподарська компанія хотіла збудувати на лівому березі Канева зерноперевантажувальний термінал, котрий своїм виглядом закрив би оспівані Шевченком лани широкополі, а техногенними викидами псував би чудове канівське повітря. Працівники музею разом з небайдужими канівчанами зробили все для того, аби будівництво відмінили.
Завершивши роботу в музеї, піднялися на Чернечу гору. Отут зараз немає ані сонливості, ані розміреності. Працьовиті Тарасові нащадки з Канева, Запоріжжя, Дніпропетровська, Сімферополя, ніби мурашки, снують туди-сюди, облаштовуючи сам музей, парк та площу навколо могили Кобзаря.
Та навіть стукіт молотків і гул будівельних машин не заважають відчуттю піднесення й польоту, котрі з’являються на Тарасовій горі.
Найсильніше вразило те, що навіть у такий час суцільного ремонту до могили Кобзаря ідуть люди. За час, поки були на горі, побачили зо два десятки туристів.
У час нашого виїзду з Києва було похмуро й часом падав дощ. Але по обіді, якраз перед підйомом на Тарасову гору, стало сонячно. Ніби сама погода дала насолодитися всіма красотами світлого місця Шевченкового спочинку.
Читайте також:
