Хем Салганик: "З часом будуть зняті абсолютно всі грифи секретності щодо причин і наслідків цієї трагедії"

26 квітня 2012 року виповнюється 26 років страшної трагедії, яка сталася на 4 енергоблоці Чорнобильської АЕС. Серед безлічі інформації, яку поширювала серед народу тодішня влада, важко було знайти і усвідомити правду.

Одним із перших, хто потрапив на ЧАЕС після вибуху, і документував все, що там відбувається насправді, був член сценарної колегії та художній керівник відділення документальних телефільмів на студії Укртелефільм – Хем Єлізарович Салганик.

Доленосного 1986 року Хем Єлізарович разом зі створеною ним творчою групою зняв чотирьох-серійний документальний телефільм під назвою "Чорнобиль: два кольори часу". Телефільм удостоєний Державної премії України імені Тараса Шевченка. Сьогодні автор працює над зйомками вже чотирнадцятої стрічки.

Розкажіть, будь ласка, як і коли ви вперше потрапили до зони ЧАЕС?

До зони я вперше потрапив вже на другий-третій день після трагедії. Саме в цей час я був у відрядженні в Криму. Туди я приїхав, щоб познайомитись із українським поетом, з яким в майбутньому планували зняти фільм. Наступного дня прийшов з переляканими очима режисер Валентин Клєвцов, який повідомив про біду, яка сталася у Києві. Мене надзвичайно збентежила ця новина, хоча на той момент я ще погано собі розумів, які можуть бути наслідки для життя людей, коли з ладу виходить реактор. Я негайно зібрався і виїхав з Гурзуфу до Сімферополя, звідти одразу на літак, і того ж дня був у Києві. І що найперше мені кинулось у вічі, коли ми заходили на посадку в Жулянах - це колони однакових захисного кольору машин.

На вулицях міста люди, як і завжди, були по-київські святково одягнені, як і зазвичай їздили машини. Ця картинка не мала нічого спільного з тим, що я бачив в Жулянах, коли ми йшли на посадку, адже наш літак сідав з того боку, де саме проходила дорога на Чорнобиль. Там дорогою сунула колона із військових, які були всі одягнені у колір хакі, йшла військова техніка. І все це сунуло лише в один бік… бік Чорнобиля.

Навкруги стояло зціплення із міліції, яка нікого не пропускала. І ось тоді я зрозумів, що насправді скоїлося лихо. Прийшовши на студію я сказав, що треба щось робити, і тодішній директор студії Володимир Власов повідомив мені, що ми будемо це знімати. Мені запропонували негайно створити творчу групу, адже я мав військовий досвід і розумів, що до таких речей потрібно ставитись серйозно. А в такій екстремальній ситуації потрібна неабияка витримка і попередній досвід. Мені надали можливість самому відбирати тих, хто поїде на зйомки, але все відбувалося лише добровільно. До команди дуже просилися режисер Ігор Кобрін та оператор Юрій Бордаков. З нами був і освітлювач Олександр Безручко, нажаль, нині його вже нема з нами…

Найперше, що мене вразило в Чорнобилі - там все відбувалося абсолютно не так, як ми звикли в нашій бюрократичній і однопартійній державі з її генеральною лінією. Тільки-но з якогось місця з ЧАЕС приходив тривожний сигнал, повідомляли відразу всі міністерства, представники міністерств були розміщені безпосередньо в Чорнобилі: вони відразу приймали рішення: без зайвих дебатів, узгоджень, уточнень.

Микола Федорович Охмакевич, тодішній голова Держтелерадіо, поставив перед нами задачу зробити документальний фільм про те, що відбувається у Чорнобилі. Вперше ми приїхали 8 чи 9 травня, так би мовити, - на рекогносцировку. А перший знімальний день був лише 14 чи 15 травня. З ранку на місце події приїжджали журналісти з інформаційної редакції, які знімали для "Новин". Працювали протягом дня і ввечері повертались до Києва.  Нам також рекомендували такий самий режим роботи, але вже в перший день я зрозумів, що нам необхідно було бути на місці подій постійно. Ми зустрілись там зі співробітниками Інституту атомної енергії ім. І.В.Курчатова, яких усі називали просто "курчатовцями", які знімали і вдень і вночі. Ми вночі не могли знімати, у нас не було належного освітлення. Але ми вирішили залишитись, і обіцяли М.Охмакевичу, що будемо берегти і себе, і техніку. Мушу зізнатись, що хоч дозвіл отримати було досить важко, але я Миколу Федоровича таки переконав.

Адже, щоб створити дійсно хороший фільм, нам треба було там знаходитися безвиїзно до тих пір, поки не наберемо достатньо знімального матеріалу. Тоді ми ще не знали напевно, чи це буде один фільм, чи серіал. Нам пощастило, що один з заступників Голови Ради міністрів СРСР, який там працював в цей час, поставився до нас із розумінням, і дав розпорядження виписати перепустки всюди: без обмежень. Але він попередив, що за безпеку відповідаю я сам. Для проживання на території необхідно було також отримати дозвіл у представника КДБ з Москви, генерал-лейтенанта Кузнєцова. І знову мені пощастило - я таки його отримав. Сталося так, що, коли я прийшов до генерала, мене впізнав один із його помічників, який звернувся до мене на ім’я. Я дещо здивувався, але він пояснив, що пам’ятає мене за моєю перекладацькою роботою на міжнародному фестивалі у Києві. Тоді я йому розказав про нашу роботу, і про те, що нам необхідно отримати дозвіл генерала на проживання, і передав офіційний лист Держтелерадіо. Він забрав листа, і сказав прийти через 20 хвилин. Варто також згадати, що коли через ті 20 хвилин я зайшов до кабінету генерала Кузнєцова, той лист вже лежав перед ним, і він мені тоді сказав: "Добре, я дозволяю тобі знімати, за тебе замовили добре слово, але чи будеш ти знімати через тиждень-півтора, коли всі жителі повернуться назад до Чорнобиля?". Я відповів, що із задоволенням, хоча прекрасно розумів, що ніхто вже до цього міста не повернеться… Хлопці переглянулися, їх було двоє у кабінеті, і він мені написав "Дозволяю "всюду", генерал-лейтенант Кузнєцов".

Таким чином ми одержали перепустки, і не було жодного місця, куди б ми не могли потрапити. Ми могли знімати всюди, де нам заманеться. Другий щасливий випадок стався, коли ми потоваришували із хлопцями з дозиметричної розвідки. Це були фахівці дуже високого класу, які добровільно приїхали одразу ж після трагедії майже з усіх атомних станцій Радянського Союзу, навіть з Чукотки!

Група дозрозвідки на території ЧАЕС в цей період була фактично законодавчою організацією – ніхто не мав права ступити туди, де ще не ступала нога дозрозвідки. Тільки в місцях, де вже стояли умовні позначки із зазначенням рівня радіації і терміном, скільки у цьому місці можна перебувати, можна було приходити і працювати. Тому величезною вдачею для нас була тісна співпраця з дозрозвідниками.

Керівником дозрозвідки тоді був Юрій Миколайович Самойленко. Познайомилися ми з ними випадково. Він проводив нас до приміщень, в яких можна було знімати. Його дуже здивувало, чому ніхто з нашої творчої групи не цікавився рівнем радіації і скільки часу нам можна там перебувати. На що ми відповідали, що нам все одно, який там рівень, адже робота є робота, і якщо вони йдуть з нами туди не боячись, тоді чому ми маємо боятися. Юрій Миколайович на таку нашу відповідь переглянувся зі своїм напарником, і хлопці посміхнулись – було видно, що ми їм сподобалися.

Саме з цього фактично і почалися наші зйомки. Ми знімали увесь травень. На початку червня половину дозрозвідки відправляли із зони Чорнобиля на свої постійні місця роботи. Взагалі, за нормою спеціаліст атомної енергетики на своєму підприємстві може набирати за рік 5 Бер, а тут лише за місяць кожен з них набрав вже по 25 Бер! Перша серія нашого фільму закінчувалася саме прощанням із цими хлопцями, з якими ми встигли так потоваришувати. Весь цей час вони жили у дитсадку "Казка", і останній кадр фільму – доз розвідники сидять на дитячих стільцях у дитсадку "Казка". Це був символічний кадр.

Адже багатьох з цих хлопців  вже немає в живих… а дехто у дуже складному становищі і продовжує лікуватися. Деякі живуть звичайним життям, як і усі ми. Наприклад, Валерій Стародумов, один із дозрозвідників, ще й донедавна працював в атомній енергетиці.

Важко уявити ті почуття, які ми тоді всі переживали. Це була справді ризикована робота. Нас всіх і досі раз на півроку кладуть на місяць до лікарні, де перевіряють стан здоров’я. Ми до цього звикли вже як до роботи (сміється).

Розкажіть про самі зйомки, як це відбувалося?

Зйомки як зйомки. Вже вранці ми знали, де найбільш напружена робота, і їхали це знімати, наприклад, коли "хоронили" землю.

Що це означає – "хоронили землю"?

Це означає, що верхні шари землі в районі четвертого і третього енергоблоків, яка за призначенням мала б родити і давати людям життя, знімали верхні шари і пере закопували їх на достатню глибину. Тобто, робили великі рови, туди скидали ці верхні шари зараженої землі, а зверху закидали ґрунтом і бетонними плитами. Ось такі "похорони землі" ми знімали. Повірте, це дуже сумне видовище…

Ми знімали саме тоді, коли почали "консервувати" 3 енергоблок. І нас запитали, чи хочемо ми мати ексклюзивні кадри. Звісно ж, - ми одразу погодилися. Нам пояснили, що на крівлі дуже багато випромінюючого бруду і уламки ТВЕЛів, графіту, які давали потужний радіаційний фон.

Коли стало зрозуміло, що виходу людей на крівлю не уникнути, один з чорнобильських лікарів, здається, Кузнєцов, весь обвішаний дозиметрами і накопичувачами від п’ят до потилиці, мав перевірити, на скільки можна наближатись до уламків і який час перебування на даху був мінімально небезпечним. Було встановлено: тривалість роботи на крівлях допускалася в межах двох хвилин. Тому що за ці жахливі дві хвилини, навіть ті, хто лише нещодавно прибули до Чорнобилю, набирали повну дозу – 25 Бер, що є допустимою дозою лише для аварійної ситуації.

Керівництвом дозрозвідки було вирішено, що на крівлю будуть брати тільки тих, в кого є діти, і не брати неодружених. Також брали тих, хто ще не опромінився по-справжньому і не встиг за роки своєї нелегкої роботи "придбати" чогось небезпечного для здоров’я. Допустимий час роботи - лише дві хвилини, вихід чітко по сигналу по чотири чоловіки, яких кожного разу супроводжує хтось із дозрозвідки. Його накази мали бути обов’язково виконані, і за ці 2 хвилини хлопці мали зробити максимум роботи. На жаль, із знарядь праці вони мали при собі лише лопати. Ні в якому разі не можна було випадково впасти, чи затриматися. Пізніше привезли робота, його назвали Федя (за фразою із фільму "Надо, Федя, надо"). Це був грейдер, в котрого спереду був ніж і він в купу згрібав усі уламки. Дехто казав, що займаючись такою небезпечною роботою, дозрозвідники хотіли себе якось прославити. Але це все дурниці. Потрібно було, щоб дах третього блоку був чистим від усіх цих уламків. Коли розчистили крівлю, то рівень випромінювання в 30-ти км зоні навколо ЧАЕС значно впав.

І вам довелося в таких небезпечних умовах це все знімати!

Чому довелося?! Ми дуже цього хотіли! Перед нами тоді поставили певні умови: ми мали одягти спеціальні нагрудники, які були зроблені кустарним способом із листового свинцю. Також, наспинники, затильники, налобник і, пардон, спеціальні плавки. Наш оператор Юрій Бордаков вдягнувся в ці лати і взявся за зйомки. Коли він за роботою, то нічого не чує, весь у творчому процесі. І ось пролунав перший свисток, Юра швидко тікає разом із хлопцями дозрозвідки із місця розчистки. Але потім я бачу, як він спустився вниз під крівлю, зняв із себе ці плавки, тому що вони не давали йому змоги нормально рухатися, і лише після третього свистка йому жестом показали зупинити зйомки задля збереження його ж здоров’я! Але він все таки ухитрився зняти більше, ніж можна було. Я гадаю, що його негаразди зі здоров’ям є наслідком цих небезпечних зйомок.

А ще, за умовами безпеки, ми мали митися по кілька разів на день, особливо перед прийомами їжі. Якщо хоч раз прибор запищить, то мусиш іти і знову митися. До речи, милися ми лише господарським милом, при чому дуже намилувалися. Пити нам було дозволено лише спеціальні мінеральні води.

Які спогади із творчого процесу Вам запам’яталися найбільше?

Якось до нас прибув ансамбль "Пісні і танцю" Дніпровської військової флотилії. Я тоді не пішов на цей концерт, тому що почувався дуже стомленим. А от Юрій Бордаков і Ігор Кобрін пішли знімати цей виступ. Я ніколи не думав, що це може бути кадрами, які настільки запам’ятаються. Юра якраз відзняв, як ансамбль співає пісню "Два кольори". У нього є смак і дуже хороше око. Коли я побачив ці кадри під час монтажу у Києві, в мене перехопило дух, їй Богу. Я в житті не бачив таких натхненних, таких спокійних і красивих облич, як у цих глядачів, у людей, які були вдягнуті у спеціальну робочу форму ліквідаторів.

Тобто, ця пісня дала назву фільму "Два кольори"?

Так. У нас був ще останній фільм під назвою "Третій колір часу", це була четверта серія. Ми назвали цей фільм "Третій колір часу" тому, що він відрізняється від перших трьох фільмів. Там відчувається напруга, а четвертий став фільмом-роздумами.

Ми знімали в інституті атомної енергії ім. І.В.Курчатова, писали інтерв’ю із головним лікарем шостої Московської клініки, яка спеціалізувалася на лікуванні опромінених. Це був кінець 1988 - початок 1989рр. У фільмі ми задавали питання, які були не дуже зручними на той час для працівників інституту.

Тобто існувала певна цензура щодо висвітлення тих подій?

Я навіть не хочу цього згадувати. Коли ми здавали перший фільм, то не було ще спеціальної цензури по Чорнобилю, і фільм прийняли в Москві. Вся атомна енергетика була під Міністерством Середнього Машинобудування. І система була така, що вороги не могли дізналися, хто ж насправді цим керує. Але ж всі знали і розуміли. Коли ми здавали другий фільм, то дійсно була спеціальна цензура і, окрім науковців були ще військові, представники всіх видів військ за званням не нижче підполковника, також, були фахівці із різних сфер медицини і науки, які попередньо мали переглянути цей фільм. Але керівник МінСредМаша, не хочу називати зараз ім’я, сказав, що фільм цей не піде і дякуйте Богові, що ви не в 1937-му році. Розумієте, про що я зараз говорю…

Делегація із 12 депутатів Верховної Ради СРСР була відправлена до Франції подивитися, як французи обходяться із атомною енергетикою. В них досвід величезний, в них вже тоді 78% потреб в енергії забезпечували атомні станції. Раптом пролунав дзвінок із Москви. І секретарка каже, що зі мною буде говорити Михайло Пантелійович. За хвилину я почув цікаву пропозицію: "Як дивитесь на те, щоб приєднатись до делегації у поїздку до Франції? Ми хочемо, щоб поїхали Ви з оператором".

Я кажу: "Ні, нам потрібен ще режисер. І, до речі, чому ви нас посилаєте, хіба у вас в Москві своїх ворогів народу немає?".
Він подумав і сказав: "У нас є, але ви кращий!". Ось так ми поїхали. Там знімали дві станції Буше і Польой, в результаті зробили фільм про ці дві станції, які розташовані на проливі Па-де-Кале, що на Півночі Франції. До речи, відпрацьовану атомну воду вони зливали в Ла-Манш. Ви розумієте, якби вона була хоч трішки брудною, який би скандал підняла Англія і вся Скандинавія. Більше того, їх реактори стоять оточені полями фермерів. І контроль там здійснюється не державний, а місцевої мерії і самих фермерів. І люди всі жили поряд, а не ізольовано. У них це все зроблено по правилам і з розумом.

Яким буде Ваш п’ятий фільм?

Фільм, над яким ми зараз працюємо, має робочу назву "Чорнобиль: кольори іншого часу". Те, що знімаємо сьогодні - ми не могли відзняти тоді. Нам просто не дозволяли це пускати в ефір через вищезгадану цензуру. П’ятий фільм – це філософські роздуми з гори 25-річного досвіду. Впевнений, глядачам буде цікаво почути думки тих, хто був очевидцем і власноруч ризикував своїм життям і майбутнім, заради порятунку мільйонів.

Наша творча група знову повернулася вже через стільки років туди, де почалася нова сторінка нашого з вами життя. Думаю, з часом будуть зняті абсолютно всі грифи секретності щодо причин і наслідків цієї трагедії. "Чорнобиль: кольори іншого часу" - це нові невідомі факти, думки і висновки очевидців, які не могли бути озвучені на загал раніше. І що найважливіше – ми розкажемо, як Чорнобиль назавжди змінив долі цих відважних людей.

Перший Національний - загальнонаціональний телеканал. В ефірі з 1951 року. Є членом EBU. Технічне покриття телеканалу - 98% території України. Середньодобова частка аудиторії "18+" 3,34% (загальна аудиторія). Генеральний директор - Єгор Бенкендорф.

Читайте також: