:
Головна редакція "Першого національного" наполегливо працює над тим, щоб державна мова стала не просто мовою ефіру, а й повноцінною робочою мовою телекомпанії.
Серед останніх прикладів цієї діяльності була спроба виправити ситуацію зі статистичними звітами. Вони надходять від компаній-дослідників переважно російською, і зрідка англійською мовами.
Від відповідальних працівників компаній дізнались, що статистичних звітів українською майже ніхто не робить. А за окремий переклад потрібно доплачувати чималі гроші.
Головний редактор "Першого" Христина Стебельська пояснює це байдужістю, млявим темпераментом і штучно створеним вакуумом.
І уточнює: "Безперечно, мова російська гарна, функціональна, і не треба боятися спільної лексики. Але успішний українець, який досліджує загальнонаціональний рейтинг, має допомогти пізнати терміни – наші, а не сусіда. Бо справжній професіонал засвоює все нове, а не причісує все до "общєпонятного".
Українська мова жива, колоритна, чого не знали батьки – надолужують діти. Це має відбуватись автоматично. Уявімо собі, що соціологи-маркетологи забажали подати нам рейтинг китайською, бо на їхніх комп'ютерах встановлено програми, які розробляли китайці. І що? Хіба це не зачіпає гідність фахівця, якого Україна визнала кращим на ринку? Не сумніваюся, що зараз тенденція не на користь тих, кому "все одно".
Разом з тим, така ситуація є доволі яскравим проявом мовного становища в медійній сфері загалом.
В робочих моментах ЗМІ легко обходяться взагалі без української мови. І це лише один з проявів дуже заплутаної ситуації, яка склалася з використанням української мови в Україні.
Спробуємо в ній розібратися.
Українська літературна мова з'явилася в творах Шевченка та Котляревського – як мова звільнення. Перш за все йшлося про звільнення культурне. Але свобода літератури стала поштовхом до звільнення національного, політичного й навіть певною мірою класового. Зрештою, подібні процеси тоді відбувалися по всій Європі.
Використовуючи народну мову, література творила національну ідентичність, інтегрувала жителів країн чи територій в єдиний народ, чітко й пафосно викривала наявну в суспільстві несправедливість. Особливим у випадку з українською стало те, що мовою свободи вона залишалася ще майже дві сотні років.
Претендуючи на свою окремішність, апологети мови цілком природньо ставали опозиційними і навіть відверто ворожими до репресивних систем у країнах їхнього проживання. Щось подібне відбувалося, наприклад, в період застою з мовою ідиш. І це, до речі, стало однією з причин дружніх стосунків між єврейськими та українськими дисидентами.
З моменту здобуття незалежності, здавалося б, всі обмеження для розвитку й поширення української мали зникнути. Втім, на дорозі в світле мовне майбутнє постало дві перепони. Перша – існування двох практично рівних складових частин нашого суспільства – україномовної та російськомовної. До прийняття незалежності було чітко видно, що така ситуація – наслідок русифікаторської політики, яка панувала в СРСР.
Здавалося б, після знищення джерела цієї політики російськомовна частина населення мала б легко й швидко українізуватись. Зрештою, на дев’ятнадцятому році незалежності бачимо, що ніяких кардинальних змін у співвідношенні україномовної та російськомовної складових українського народу не відбулось. І нема на те ніякої ради. Навіть 10 стаття Конституції не особливо допомагає.
Втім, маємо сотні статей, автори яких намагаються пояснити, в чому причини такої ситуації. Від "руки Москви" й "всесвітньої масонської змови" у Павла Штепи, до "глибокого цивілізаційно-ментального розлому", який в Самуеля Хантінгтона пролягає просто по Дніпру.
Якийсь сенс у пошуку причин, можливо, є. Однак мовну проблему, як і багато інших політичних проблем, вже давно варто перевести в прагматичну площину. Для початку можна задуматись над тим, кому потрібна в Україні українська мова? І згадати незабутнього Леоніда Даниловича, який свої обіцянки щодо "другої державної" – забув, мабуть, одразу на другий день першого терміну.
Чому? Та тому, що мова й досі створює в народі відчуття окремішності. Без цього відчуття наша національна еліта так і залишилась би підневільними управителями провінції. А ще мова дає народу відчуття єдності, без якого жодна влада не зможе стабільно урядувати. Це яскраво доводить приклад помаранчевих політиків, які не змогли втриматися при владі тому, що так і не подолали розкол. Ані поміж собою, ані всередині суспільства.
Але Бог із нею, з тою елітою. Важливіше те, навіщо поширення української мови народу України. І справді, звичайним людям зручніше говорити тією мовою, до якої вони звикли. Нею ж легше контактувати з чиновниками, або здобувати освіту.
Але це виключно масштаб окремого індивіда. Якщо ж говорити про масштаби українського народу та громадянського суспільства, то без української мови їхні перспективи в наших реаліях виглядають доволі ефемерно. Адже у нас немає ані такої сильної історико-культурної традиції, як у швейцарців, ані такої авторитарної влади, як в Білорусі. А без цих складових очікувати, що в суспільстві не виникатиме конфліктів на мовному ґрунті, дуже наївно. Кіпрський розкол, який вже півстоліття не можуть розв’язати ані ООН, ані ЄС – яскравий цьому доказ.
Отож, з чисто прагматичних поглядів, Україна має потребу в українській мові. І не просто в її існуванні, а в поширенні серед усіх українських громадян. Інше питання – яким чином держава має сприяти цьому процесу. І отут ми стикаємося з другою перепоною. А саме – з відсутністю ефективної політики українізації в незалежній Україні.
Знову ж таки, відповідати на питання "чому так сталося?" нема особливої потреби. Хіба що відмітити:
Описаного цілком досить, аби зрозуміти: політиці українізації, хто б її не проводив, потрібні кардинально нові підходи. Які? Ну, мабуть, подібні до тих, що використовуються в цивілізованих країнах світу. А там вже давно зрозуміли, що набагато легше керувати тоді, коли люди приймають рішення урядовців ніби свої власні.
Тому там не просто здійснюють якусь "політику". Там багато уваги присвячують тому, щоб переконати громадян у її правильності, пояснюють цінність тих чи інших позицій та рішень – насамперед для самого населення.
Загалом це все описується концепцією "м'якої сили" (soft power). Згідно з нею досягати свого легше, якщо ефективно працювати зі ЗМІ, використовувати нові здобутки інформаційних технологій, і завдяки цьому залучати на свій бік якомога більшу кількість прихильників.
Що можна зробити у нашому випадку? Наприклад, зосередитись на покращенні іміджу української мови, зробити її привабливою для громадян країни, сприяти доступності україномовних літературних чи програмних продуктів тощо.
Українська мова знову мала б стати мовою свободи. Тільки тепер уже йдеться про свободу доступу до інформації, свободу вираження думок, свободу набування нових знань чи пошуку нових сенсів.
Втім, без цілеспрямованої державної політики в цьому напрямі довгострокових системних наслідків не буде.
Чи важко здійснювати таку політику? Важко. Бо потрібна зміна напряму думок у тих, хто приймає рішення і впливає на мовну політику. Але якщо ці зміни відбудуться, то стане дуже легко.
Адже держава має достатньо ресурсів для застосування такої "м'якої сили". От хоча б державні ЗМІ, той же "Перший національний", які можуть якнайкраще працювати на покращення іміджу української мови, української культури й держави Україна.
Перший вже неодноразово демонстрував, що здатен бути таким інструментом. Десятки міжнародних нагород та всеукраїнських премій за документальні фільми – доводять якість власного продукту. Дитячі програми власного виробництва показують, що саме державна телекомпанія може виробляти такий суспільно корисний продукт, якого з бізнесових причин нема на комерційних телеканалах.
Наприклад, такі програми, як "Між нами", присвячена національним меншинам України, – яскраво свідчать, що саме державний телеканал працює на всі без винятку групи громадян, незважаючи на те, чи є вони аудиторією для рекламодавців чи ні.
Щоб стати справді ефективним, цьому інструменту треба лише трохи більше уваги та піклування від держави. Хоча б для того, щоб була змога отримувати звіти українською. І тоді, якщо держава подбає про державний телеканал, він добре спрацює на забезпечення інтересів цієї держави. Особливо – в сфері пропагування державної мови.
Олег Бардяк
Головна редакція Першого національного
© 2024 АТ НСТУ |
Сайт виготовлено за підтримки Ради Європи та Уряду Канади
