:
Світлана Трифонова: Мотивація вийти з обмежень штовхає робити щось зі своїм життям

Світлана Трифонова: Мотивація вийти з обмежень штовхає робити щось зі своїм життям

13 вересня 2016

Семикратна призерка Паралімпіади, мама двох дітей, а віднедавна ще й ведуча Паралімпійської студії на UΛ:Перший Світлана Трифонова думала, що після завершення своєї спортивної кар’єри з дому більше нікуди не вийде. Пережити період, коли насичене і яскраве життя спортсмена припиняється, а жити далі якось треба, їй допомогла родина. Пройшло лише півтора року і Світлана стала бажаною гостею й організаторкою різноманітних заходів, почала брати уроки сценічної мови. А зараз до неї звертаються за порадами стосовно того, як краще спланувати будинки, в квартирах яких могли би комфортно жити люди з інвалідністю.

Про мотивацію паралімпійців, те, від чого плакала, коли була у спорті, а також про унікальність системи підготовки українських спортсменів Світлана Трифонова розповіла в інтерв’ю.

Світлано, розкажіть про свою нинішню роботу на телебаченні?

Завдяки Паралімпіаді всі країни знов і знов переслідують яку мету? Соціальну – щоб все людство розуміло, що люди з деякими вадами, уродженими чи набутими, залишаються такими ж як і всі. І вони варті того, щоб до них ставилися, як до рівних, мати можливості для повноцінного життя. І от, крім того, що ми відстежуємо все, що відбувається зараз в Ріо-де-Жанейро, розповідаємо в студії телеканалу про нашу паралімпійську команду, спортсмени якої доклали дуже багато зусиль, готуючись до Ігор, а також підводимо підсумки кожного змагального дня, ми залучаємо до програми цікавих людей зі світу спорту, шоу-бізнесу, за можливості зв’язуємося з рідними спортсменів, які зараз перебувають на змаганнях. Думаю, глядачам корисно почути інший погляд на Паралімпійські ігри та людей з інвалідністю загалом. Бо наша точка зору всім зрозуміла, ми живемо в цьому всьому. Маю на увазі себе, мого співведучого Дмитра Щебетюка і тих гостей з інвалідністю, які до нас приходять. Сподіваємося, що хтось із глядачів замислиться, перегляне свої погляди. І може навіть спробує зробити крок на зустріч людям з інвалідністю, завдяки чому відчує себе комфортніше.

Олімпійці й паралімпійці підтримують між собою зв’язок?

Так, ми хочемо зробити його ще тіснішим і дружнішим. Тому плануємо на різноманітних заходах перехрещувати олімпійців з паралімпійцями. Коли ми переймали естафету на паралімпійський щоденник, то тут якраз були наші призери і чемпіони з Олімпійських ігор. Ми вболівали за них, дивилися змагання. Навіть плакали від радості за перемоги, через невдачі чи несправедливість суддів… І я сподіваюся, хоча не сподіваюся, а знаю, що так само Паралімпіаду дивляться й олімпійці.

І знаєте, є серед людей така думка: "А, Паралімпійські ігри. Це так добре для вас, дивіться". Тобто для людей з інвалідністю. Але що ж для нас, ми знаємо на своєму досвіді про те, як живуть паралімпійці, як тренуються, через що проходять, щоб опинитися на Іграх. Дивитися потрібно в першу чергу, як на мене, здоровим людям. Дивитися і попри жаль, що виникає до спортсменів з інвалідністю, сприймати їх такими як вони є. І при цьому може навіть зауважити собі: "Слухай, та у нього ж немає кінцівок абощо, а він таке творить! А я? Чотири кінцівки, світла голова. Та я можу гори звернути!".

Як тренуються наші паралімпійці, що їм вдається отримувати так багато нагород?

Унікальність і успішність системи підготовки спортсменів у тому, що вони завзято й багато працюють. А тренери роблять все, щоб тренування перейшли в результат, і не простий, а високий. Дуже завзято тренуються. От і вся унікальність, і методика. Ми якось спілкувалися зі спортсменами з-за кордону під час змагань, і от вони так багато не працюють, не мають такої кількості тренувань. Їхня підготовка до Паралімпіади і взагалі заняття паралімпійськими видами спорту відбуваються у вільний від роботи час. Як правило, всі люди з інвалідністю за кордоном працевлаштовані. Чи то вони вдома на комп’ютері працюють, чи в якомусь офісі… А вже поза тим, у другій половині дня або навпаки у першій, як хто спланує, вони йдуть на тренування. Тому в них немає таких серйозних, абсолютно професійних команд спортсменів, як у нас.

То виходить наші так багато тренуються, бо людині з інвалідністю в Україні більше немає де реалізовуватися?

Загалом так. Один раз ми підрахували скільки часу буваємо вдома. У зимових видах спорту, наприклад, взагалі ж треба виїжджати в гори, подалі від міст. То нарахували свого часу, що вдома проводили, два місці за рік. Приїжджали на 3-4 дні, перепаковували валізи – і знову на збори. Особливо коли це передолімпійський рік. Ну, і давайте не забуватимемо, чому наші спортсмени знаходять в собі сили так багато і наполегливо працювати. Дуже глибока й потужна мотивація. В Україні немає належних умов, щоб люди з інвалідністю мали повноцінне життя. А кожен з нас потребує власної реалізації. Інакше – справді почуваєш себе стовідсотковим інвалідом. Тому в першу чергу люди дуже вмотивовані бути реалізованими, спробувати себе, показати собі на що здібні. І завдяки цьому абсолютно чесною працею заробити гроші на проживання чи утримання своєї родини, чи на те, щоби створити свою сім’ю, народити свою дитину і так далі.

А коли спортивна кар’єра закінчується, чим тоді займаються паралімпійці?

Гарне питання. Ситуація тут така сама, як і в олімпійців. Як вони працюють наполегливо, так і ми працюємо. Недарма ми постійно говоримо про життя на рівних. Все абсолютно однаково відбувається. Деякі люди, правда, досі не розуміють, що незалежно від своїх вад, кожен прагне жити повноцінно. Отож після спортивного життя, як і у звичайних спортсменів, у паралімпійців настає пора, коли зі спорту треба перейти в якусь іншу діяльність. Хтось підготовлений до цього моменту, але більшість, я вважаю, завершають спортивну кар’єру неготовими до того, що далі. І хоч ми говоримо про життя на рівних, все ж у звичайного спортсмена вибір набагато більший. Людина не хоче сидіти вдома. Іноді сам не усвідомлюєш, чому тебе тягне те побачити, те спробувати… Людям з інвалідністю доводиться шукати якусь роботу вдома, рекомендувати самого себе і переконувати: "Я би міг навчитися, візьміть мене на роботу. Я можу працювати, я відповідальний…". І от після бурхливого, яскравого, напруженого спортивного життя, психологічно дуже важко пережити період, коли залишив все і не знаєш куди рухатися далі. Це проблема, яку треба вирішувати, як для спортсменів, так і для тих, хто не має можливості за станом здоров’я займатися спортом. І те, що ми зараз робимо цей паралімпійський щоденник, і долучаємо до нього неабияку кількість людей з інвалідністю, це свого роду революція на телебаченні і в нашому суспільстві.

А як склалося Ваше життя після великого спорту?

Перші півтора року я з головою поринула в сімейні справи, дуже скучила за дітьми. На той час я розуміла, що хочу бути в сім’ї, долюбити й догріти дітей. А вони в свою чергу не давали мені запасти в якусь хандру чи депресію, бо треба було піклуватися про них. Може завдяки цьому я дещо легше пережила той непростий період. Згодом, коли побачила, що мене вже забагато для дітей, то зрозуміла, що це не назавжди. А до того, звичайно, думала, що більше нікуди з дому не висунуся. І, на щастя, трапилося так, що мені подзвонили і запропонували спробувати себе на телебаченні. Мене подивилися, затвердили. Почалися уроки сценічної мови, скоромовки – все, як має бути. Започаткували цикл програм "Життя на рівних", які щосуботи півтора року виходили на Першому Національному. Але далі через ситуацію в країні призупинилося фінансування, і так у нас стався провал.

Та весь цей час мене запрошували на різноманітні заходи для дітей чи дорослих, де я своїм прикладом намагалася показати, що життя людей з інвалідністю продовжується і може бути часом успішнішим, ніж у звичайної людини. Бо мотивація вийти з цих обмежень штовхає робити щось зі своїм життям. І я на різних зустрічах хотіла донести здоровим людям, що ми такі самі, як вони. Може десь у чомусь навіть кращі… Ну, а зараз така велика робота мені випала – вести паралімпійський щоденник.

Чому взагалі свого часу долучилися до паралімпійського руху?

Коли я починала, не було ще поняття паралімпійського спорту в Україні. Ми просто збиралися, щоб спілкуватися, дізнаватися хто, що знав про візки, як отримати путівку в санаторій. Тоді це було страшно неможливо і важко, ніхто не знав своїх пільг, на які можна було розраховувати. А потім почали створюватися де товариства людей з інвалідністю, де спортивні клуби. Далі перші спартакіади і змагання. Ми шукали спонсорів, виїжджали на марафони та напівмарафони в Європу. І так потрошку дійшли до паралімпійського спорту. Найперша надійшла пропозиція з Москви бути кандидатом на відбір для супермарафону "Москва-Київ-Кривий Ріг" на спортивних візках. Ми тоді в очі не бачили спортивного візка. І мене підштовхнула сестра. Я казала, що не знаю як, що я ж така відповідальна людина, поїду, а в мене не вийде... А сестра сказала: "Свєтка, це ж так цікаво! Поїдь!". Далі відбирали, хто поїде. То вийшло, що буде семеро хлопців і одна я. Цей пробіг був значним поштовхом.

Семеро хлопців і одна Ви! Не відставали?

Було важко, якщо чесно. Тим більше у порівнянні з хлопцями. Кожен завжди хотів десь чимось мені допомогти. Але бачили, що за характером Свєта не така, і від початку зрозуміли, що краще мене не чіпати з пропозиціями: "А допомогти тобі?". Я сказала, що коли мені треба буде допомога, я попрошу про неї. І я пнулася, звичайно. Пишаюся тим, що за весь пробіг я жодного разу не сиділа в автобусі. Коли траплялися проколи колеса у когось із хлопців, то його садили в автобус, слідували за нами і в цей час ремонтували. У мене такого не було. І я вже, повертаючись, відзначила для себе: "Боже, а я жодного разу не сиділа в автобусі". І від того все почалося. Десять років легкої атлетики, перегони на спортивних візках. А потім – лижі.

Чому саме лижі? Не страшно було?

Дотепер страшно. Я раніше про це багато не розповідала, але зараз, якщо питають, то абсолютно відверта в цьому. Коли мої діти мені говорять: "Мамо, знаєш як страшно", то я кажу: "Синок, а ти думаєш коли я зі спусків їхала, а там і ожеледиця, і кірка льодяна утворювалася, то мені не страшно було?". Я завжди боялася і сьогодні боятимуся, якщо поїду на таку лижню. Але я спускалася і піднімалася вгору. Бувало я плакала, коли гора така крута, що я не встигаю палки переставити, а мене тягне назад. Чесно зізнаюсь, це завжди було зі страхом. Думаю, як і в більшості з нас. Людина ж ясно розуміє, чим все може закінчитися, наприклад, коли це великий спуск, попереду заворот, на якому, не пригальмувавши вчасно, просто вилетиш з тої лижні.

А чому лижі? Так склалися обставини, що мене запросили спробувати себе в цьому виді спорту. Поїхала і дуже сподобалося. Це на повітрі, серед природи, не по стадіону, як на гарячій пательні катаєшся. Легку атлетику теж дуже любила, це, мабуть, найбільш видовищний вид спорту Паралімпіади взагалі. Ну, і далі вже мала успішні виїзди на лижах і паралімпійські медалі.

Українці на Паралімпіаді-2016 виступають і в нових для себе видах спорту. Що це означає для паралімпійського руху в нашій країні?

Кількість спортсменів – це добре, але треба стежити за тим, який відсоток паралімпійців має тяжкі ураження. Адже весь паралімпійський рух був започаткований саме задля таких людей. І дійсно, на цих Іграх українська паралімпійська збірна вперше спробує себе на такому високому рівні, як, наприклад, участь у голболі. Це вид спорту для незрячих. Безумовно, легше працювати зі спортсменами, з якими менше клопоту, яким не треба допомагати вийти з автобуса, з валізами чи інвентарем. З нами треба поцяцькатися. Але важливо, щоб ідея паралімпійського руху не загубилася десь в дорозі його розвитку. Щоб якомога більша кількість людей з найважчою інвалідністю, була задіяна у спортивних змаганнях.

Читайте також: