Життя вищих досягнень - UA: Перший
:
Життя вищих досягнень

Життя вищих досягнень

15 вересня 2016

Збираючись на інтерв’ю до ведучого Паралімпійської студії на UΛ:Перший Дмитра Щебетюка, я дуже хвилювалася – боялася, що раптом скажу щось не так і ненавмисне його чимось ображу. Чому раптом? Бо п’ять років тому через травму хребта Дмитро опинився в інвалідному візку, що, тим не менше, не завадило йому стати чемпіоном України з плавання, увійти до резерву паралімпійської збірної зі стрільби з лука, заснувати власний проект Доступно.UA і стати телеведучим.

Поки йшла до студії, мені на думку спало, що суспільство, і я в тому числі, якось дивно сприймаємо людей з інвалідністю, ніби вони мешкають в якомусь іншому світі і потребують знання якихось окремих правил спілкування. Але цей успішний, цілеспрямований, усміхнений чоловік, якого я побачила у студії, зовсім не відповідає шаблонним уявленням про людей з інвалідністю. Жаліти? Співчувати? Ні за що! Хоча одного разу я таки не втрималася і отримала гідну відсіч, але про це нижче.

Слабо – не слабо

Дмитро отримав травму у лютому 2011 року під час звичайної прогулянки з дівчиною. Він ставив штатив із фотоапаратом. Штатив почав падати, і хлопець його зловив, але сам послизнувся і вдарився головою об дерево. Пошкодив хребет і спинний мозок, отримав сильний струс мозку. Потім було 10 днів у реанімації, дві операції та тривала реабілітація.

Запитую Дмитра, що відчував, коли зрозумів: отримав настільки важку травму, що відтепер доведеться пересуватися у візку. Хоча сама розумію, наскільки болісна ця тема. Але Діма мене дивує: "Для мене ця тема не болісна взагалі, – каже він. – Для мене це був виклик. А я люблю виклики. Звісно, я мучився перші дні, поки був у реанімації. Лежав і думав: "От зараз я почну знову відчувати, ноги почнуть відходити…" Сподівався, що за кілька місяців стану на ноги. Через 3 місяці нічого не вийшло, через 6 місяців не вийшло. Потім зрозумів, що є якісь недосяжні вершини. Точніше, вони досяжні, але я не готовий покласти 10 років свого життя на реабілітацію. Як на мене, треба бути гнучким по відношенню до своїх цілей. Якщо ти постійно рухаєшся, то можеш змінити свій напрямок і цілі, бо ти вже в русі, й це легше. А коли ти травмувався, став на місці і думаєш: "Все пропало!", то заново завестися, почати щось хотіти дуже важко. Було викликом просто вийти з дому, проїхати по бордюрах, покататися на громадському транспорті. Але для мене це така гра, типу "слабо – не слабо". Наприклад, дивлюсь на якусь гору і, якщо виникає думка: "А ти на неї вилізеш? Слабо чи не слабо?", думаю: "Ну все, попав!" І доводиться дертися на ту гору, щоб довести, що я можу це зробити".

(Фото зі сторінки Дмитра Щебетюка у Facebook)

Другий шанс

Після отримання важкого ураження здоров’я дехто замикається у собі, відмовляється виходити з дому і вважає, що життя на цьому скінчилося. Але це не про Дмитра. Його життя після травми стало ще насиченішим. Ба більше – він вважає, що після травми людина ніби отримує другий шанс.

"Я не порівнюю, що я мав раніше, із тим, що маю зараз. Не шкодую, що чогось позбавлений. Взагалі після травми переосмислюєш своє життя, задумуєшся, чого насправді прагнеш. Фактично, це як другий шанс для людей після травми. Тут можна або плакати і жаліти себе, або щось робити. У тебе є фактично друга спроба. Зазвичай люди працюють, бігають між роботою і домом, не встигають нічого. Вони не задумуються, чого хочуть – працюють, заробляють гроші, щоб щось купити, за щось заплатити. А тут ти – гоп – травмувався, і в тебе з’являється купа часу, щоб подумати: для чого ти живеш, що ти хочеш привнести у цей світ корисного, що ти хочеш особисто для себе, від чого отримуватимеш задоволення. Бо якщо ти отримуватимеш задоволення, то всі люди довкола тебе теж заряджатимуться. Я би радив людям з інвалідністю використовувати цей другий шанс, щоб задуматись. Я взагалі думаю, що, коли ти йдеш не туди, всесвіт посилає тобі якісь знаки і, можливо, травма – один із них. Тобі ніби кажуть: "На тобі, чувак! Ти не хотів це змінювати. Задумайся ще раз і змінюй! Давай, роби щось!".

Спорт як терапія

Дмитро підтверджує, що багатьом людям після травми дуже важко продовжувати жити далі, й саме спорт дає потрібну мотивацію: "Поки що в Україні, на жаль, майже неможливо людині з інвалідністю знайти роботу. Після травми це взагалі здається нереальним. Хоча в принципі можна виконувати якусь роботу вдома, але не всім подобається програмування чи веб-дизайн – вчитись треба довго, пересилювати себе. А коли людина приходить у спорт, виїжджає на тренування, спілкується з тренерами, з людьми, які так само отримали травму, вона бачить, що можна насолоджуватися життям".

"Будь ласка, не дивіться так. Це не страшно. Ви так співчуваєте", – перериває свою розповідь Дмитро. "Не ображайтеся, – відповідаю – Просто дуже важко чути такі речі. А взагалі ви часто стикаєтесь із жалістю людей? Чи, може, навпаки, з байдужістю?"

"Особисто у мене бувало багато випадків, коли я їхав, дуже поспішав і випадав із візка. Одразу підбігали люди й піднімали мене. Я навіть навушники не встигав витягнути з вух, – сміється Дмитро. – Постійно катаюся в маршрутках, і мені завжди допомагають зайти і вийти. Хоча байдужість – це нормально. Бо насправді всім людям байдуже до всіх. Є сім’я, є близькі люди, але загалом більшості людей байдуже до інших. І якщо це так, то чого їм не має бути байдуже до людей у візках. У нас такий швидкий ритм життя, усі поспішають і не завжди помічають, що комусь потрібна допомога, але, на щастя, вистачає людей, які встигають помітити і допомогти".

Яскравим прикладом того, що спорт для людей з інвалідністю таки терапія є Паралімпійські ігри. Цього року на Іграх у Ріо наша паралімпійська збірна б’є рекорд за рекордом і впевнено утримує третє місце у загальному медальному заліку. Надзвичайна вмотивованість українських паралімпійців, окрім прагнення довести, у першу чергу собі, що ти можеш, пояснюється ще й тим, що спорт – це чи не єдина царина, де людина з інвалідністю може реалізувати себе. "Більшість людей, коли приходять у спорт, займаються цим суто як реабілітацією. А потім дехто з них переходить у спорт вищих досягнень, у паралімпійську збірну, вирішує, що це його, – розповідає Дмитро, який почав займатися плаванням через півтора року після травми. – Я вирішив, що плавання – це ідеальний спосіб реабілітації, бо якраз там у тебе працюють всі м’язи – навіть ті, які не працюють, все одно рухаються у воді. А потім якось на активній реабілітації спробував стрільбу з лука, і мною зацікавився тренер, а вже через два роки мене записали у резерв паралімпійської збірної. Взагалі, коли з тренером починаєш говорити про Паралімпіаду, збадьорюєшся: "Так-так, я ж готуюся до Паралімпіади". Багато спортсменів спочатку пробують себе у різних видах спорту. Певний період можуть займатися і там і там, а потім із часом визначаються, орієнтуючись на те, де показують кращі результати".

Доступно.UA

Проект Доступно.UA, одним із співзасновників якого став Дмитро Щебетюк, – це моніторинг різних закладів України на їхню доступність для людей з інвалідністю. У звітах, які засновники проекту викладають на сторінці Facebook, міститься детальний опис того, чи може людина з інвалідністю потрапити до закладу без сторонньої допомоги, чи достатня ширина дверей, які перешкоди є всередині та як можна з ними впоратися, чи буде зручно сидіти за столиком і робити замовлення, чи доступна вбиральня тощо. Але найголовніша риса, яка вирізняє цей проект, – повна відсутність претензій до власників закладів.

(Фото зі сторінки Дмитра Щебетюка у Facebook)

"На Доступно.UA ми спеціально пишемо про все по-доброму, нікого не лаємо, – розповідає Дмитро. – Бо коли на людину нападають з претензіями, вона починає захищатися. Це суто психологія. Більшість закладів не мають фінансів усе переробити. Але їхні власники наступного разу, коли відкриватимуть щось нове, згадають, що ми до них заходили, і врахують ці особливості ще на етапі будівництва. Бо багато хто навіть не задумувався, що звичайні сходинки, які ведуть у заклад, можуть стати для деяких людей перешкодою. Ми об’єктивно пишемо про ситуацію, про негативні моменти, але ніколи не говоримо: "Заклад – фуфло, в ньому не думають про людей з інвалідністю". Ми не пред’являємо претензій, бо витрачати сили та енергію на боротьбу марно. Коли ти борешся, то зазвичай б’єшся головою об стіну, і нічого не вирішується. Але коли приходиш до людей із миром, вони дійсно готові дослухатися до тебе і щось змінювати. Тим більше, це ж зручно не лише для людей з інвалідністю, а й, наприклад, для мам із дитячими візками. А їх набагато більше, ніж нас. І вони заходитимуть у заклади, якщо їм буде зручно туди зайти".

Зараз Дмитро з колегою з Доступно.UA намагаються довести необхідність поставити на перехресті вулиці Хрещатик наземний світлофор, який міг би значно спростити життя людям з інвалідністю. "Уявіть, як важко перейти там дорогу – треба попросити когось, щоб допомогли спуститися у підземний переход, потім четверо тебе піднімають по сходах наверх. Наземний світлофор на Хрещатику справді потрібен, бо просити про допомогу не хочеться", – нарікає Дмитро.

"До зустрічі з тобою"

Не втримуюсь і розпитую у Дмитра про особисте життя. Особливо цікаво дізнатися, що сталося з дівчиною, яка була присутня у той критичний момент, коли Дмитро травмувався. Чи залишилася поруч? Чи підтримала його тоді?

Дмитро неохоче говорить на цю тему: "Ми одружилися і вже встигли розлучитися, але я не готовий розказати вам цю історію. Скажу, що тоді вона мене дуже підтримала, була зі мною у лікарні, доглядала. Після травми ми з нею прожили ще два роки, тому ця людина пройшла перевірку цим складним моментом. Хоча я знаю багато історій, коли люди, які отримують травму, спеціально кидають своїх дівчат чи хлопців, щоб ті не мучились. Це як у фільмі "До зустрічі з тобою"*. Особисто для мене цей фільм просто жахливий, бо показує людям, які мають важкі травми та ураження здоров’я, що самогубство – це нормально. Дехто звертає увагу на те, яка головна героїня класна дівчина, яка вона молодець. Але, блін, навіщо так? Пам’ятаєте там був момент, коли головний герой викликав до себе юриста? Я був впевнений, що він вирішив повернутися у бізнес чи щось таке. Я сподівався, що він всім покаже, всіх порве, але кінець там нещасливий. Я взагалі люблю фільми з гепіендом, бо у нашому житті вистачає негативу і хочеться, щоби хоча б у кіно все було добре".

*Головна героїня фільму "До зустрічі з тобою" Луїза Кларк – життєрадісна дівчина, якій не щастить із роботами. Після чергового звільнення Луїза через повну безвихідь погоджується на роботу доглядальниці, де її підопічним стає Уілл, прикований до ліжка. Уілл раніше вів дуже активний спосіб життя, але через важку аварію став інвалідом, тому вирішив зрештою покінчити життя самогубством, пообіцявши батькам, що заради них відкладе це на один рік. Зустріч із Луїзою повністю змінює життя Уілла: втративши все, він отримав найцінніший дар – кохання прекрасної дівчини. Але навіть це не змусило його змінити своє рішення зробити евтаназію...

Автор: Ганна Соловйова

Читайте також: