Фільм режисерки-документалістки Сніжани Потапчук голосами живих свідків Голокосту розповідає історії про виживання у гетто і тих, хто переховувалися від окупантів. В ході його створення було використано рідкісні або унікальні матеріали.
«Наш фільм розповідає страшну історію, але не має на меті налякати глядачів, — розповідає режисерка творчого об’єднання суспільно-політичного мовлення UA: ПЕРШИЙ Сніжана Потапчук. — Наша мета — просвітництво. Осягнути трагедію Голокосту допомагають особисті історії, тих хто вижив. Нашим завданням, як творців фільму, було допомогти нашим героям, видобути з пам’яті жахливі дитячі спогади про ті події. Для цього ми відвідали їх у Києві, Дніпрі та Одесі, де відбувалося фільмування. Їхні історії доповнюються історичними матеріалами, експонатами музеїв Голокосту в Одесі й Дніпрі (найбільший музей Голокосту в Україні), науковці з яких дозволили показати їх не через скло, а максимально близько і детально».
Фільм розповідає історії відчайдушного порятунку людей, яким було нічого втрачати в ситуації, коли за них вирішували, жити їм чи померти.
«Одна з героїнь нашого фільму Мая Ісаківна разом з мамою і братом три роки прожили в гетто біля міста Дунаївці (нині Хмельницька область). Коли там почалися масові розстріли й стало зрозуміло, що їм не жити, матір вирішила тікати. Вона сказала, що їм все одно нічого втрачати, та смиренно чекати на розстріл вона не збирається. Мовляв, навіть якщо їх уб’ють при спробі втечі, варто спробувати, адже тоді буде хоч якийсь шанс вижити. І вони втекли, вислизнувши з гетто під огорожею. Матір та двоє дітей. Після цього вони пішки йшли аж до самого Харкова, випрошуючи в людей по дорозі їжу. Завдяки незламній волі до життя цим людям вдалося врятуватися», — розповідає Сніжана Потапчук.
