«Постійно борюся з тим, що тема інвалідності означає сльози» — Дар’я Кузнецова про інклюзивність

грудня відзначають Міжнародний день людей з інвалідністю, започаткований Генеральною Асамблеєю ООН 1992 року. Він має на меті залучити держави до подальшої інтеграції осіб з інвалідністю в суспільство, привернути увагу до проблем цих людей, захисту їхніх прав, гідності й добробуту.

Суспільний мовник стоїть на засадах інклюзивності, хоч українське суспільство поки що не звикло до людей з інвалідністю на вулиці, у громадських закладах та й просто — поруч, в одному інформаційному просторі. Ми поставили кілька запитань ведучій спортивних програм на Суспільному Дар’ї Кузнецовій, яка багато часу спілкується зі спортсменами-паралімпійцями та намагається разом із героями програми про інклюзивність «Разом» зруйнувати стереотипи й показати життя цих людей, яким воно є щодня.

Чи маєте ви можливість порівняти, як висвітлюють тему інклюзивності в Україні та за кордоном?

— Минулого року ми їздили з навчальним візитом до NHK, суспільного мовника Японії. І в межах стажування нас спеціально возили до Осаки. Я цікавилася цією темою — японське суспільне має інклюзивний напрям мовлення. Бачили, як у студії знімають програму, де шестеро ведучих мають інвалідність. Це не була програма про інклюзивність, це було звичайне саркастично-розважальне шоу. І я вам скажу, що Україна точно до такого не готова, тому що там люди з інвалідністю насміхаються над іншими людьми з інвалідністю, і в принципі в тому й сенс. Вони показують, що вони такі самі люди, що можна й посміятися іноді над собою і так далі. Але, ну серйозно, для українців це був би просто шок. Усі б кидалися помідорами в екран і кричали: «О господи! Ви принижуєте людей з інвалідністю!» — тому що в нас ментально закладено, що їх треба жаліти, що вони такі всі біднесенькі. Але це не так, це неправильно. Треба ставитися до них так само, як і до самого себе. Але ми до цього поки йдемо, а для чорних жартів в ефірі — ще зарано.

Чи було стажування в Японії корисним для вас?

— Здобутий у Японії досвід був цікавий, але не корисний. Нині його не можна застосувати ні до наших глядачів, ні до наших людей з інвалідністю. Але я взагалі оптимістка й думаю, що наша країна також до цього дійде, тому що, на жаль, від інвалідності ніхто не застрахований. Якщо отримаєш інвалідність, не дай боже, то що далі — сидіти в чотирьох стінах і жаліти себе? Це не вихід. Треба жити далі, пробувати й вчитися. І це класно, що є в кого вчитися. В Україні є люди, які борються за те, щоб і Київ, й інші міста ставали доступнішими.

Я була в Лондоні 2012 року — люди з інвалідністю там просто скрізь. І не тому, що їх більше ніж в Україні. Ні, просто в них є всі умови. Хоча й вони теж нарікають, що в них недостатньо умов, але вони можуть спокійно їздити в метро без допомоги, вони пересуваються вулицями, вони всі були глядачами на Олімпійських іграх, не Паралімпійських — а саме на Олімпійських. Є спеціально зроблені для них і входи, і місця для спостерігання за змаганнями, парки. Усе-все-все пристосовано настільки, що вони почуваються частиною соціуму. І нині так скрізь у Європі.

Цього року спортивна редакція Суспільного зняла проєкт про інклюзивність. Чому ідея виникла саме у вас?

— Наша спортивна редакція співпрацює з паралімпійським комітетом України. Суспільний мовник підписав меморандум із ним, ми співпрацюємо вже давно й плідно. Також у нас постійно триває робота з Національною асамблеєю людей з інвалідністю України. Спортивна редакція і, зокрема, я дуже багато працюємо з паралімпійцями. Ми багато спілкуємося й, звісно, за стільки років почули чимало нетипових історій. Наприклад, паралімпійці-атлети казали: «А в мене є друг — він фотограф, і дуже успішний, хоча в нього немає руки». Тому й з’явилася ідея показати, як люди з інвалідністю можуть реалізуватися, причому не лише в спорті. Дуже хотілося показати нашим глядачам, що люди з інвалідністю — це такі самі люди, як ми всі. І в них також є життя й інтереси.

Тому й виник проєкт «Разом»?

— Ми створили унікальний проєкт, тому що такого ще не було на українському телебаченні. Це унікальні люди, це дуже класні історії, і це позитивно. «Разом» — тому що ми всі маємо вчитися співіснувати одне з одним, хоча нині цього ще не вміємо. Ми в жодному разі не хочемо викликати жалість до наших героїв. Навпаки, це role model — приклади для наслідування.

Ми не хотіли цією програмою показувати приклад, як треба — ми хотіли розкрити наших героїв якомога більше й показати, що такі люди є, із ними можна й варто спілкуватися, тому що вони такі самі, вони можуть розповісти багато цікаво, можуть багато чого навчити. Та навіть просто от у побутових речах! Ми приїжджали додому до Юлії Батенкової-Бауман (українська біатлоністка та лижниця — прим. ред.), я з нею спілкуюся давно, але вперше ми разом були на кухні й готували обід. У неї немає руки, і вона мені показала кілька прикольних методів нарізання картоплі. І я тепер удома так роблю! Тому що це справді набагато зручніше. І це класно!

Що під час роботи над проєктом вразило найбільше?

— Мене взагалі важко чимось вразити. От редактори думали, що коли я побачу Антона Дубішина — нашого першого героя програми «Разом», то в мене буде візуально «смачний», як кажуть наші режисери, шок. Але я їх розчарувала в цьому. Так, він, звісно, виглядає не так, як усі, але щойно ти побачиш його очі — розумієш, що це звичайна людина, така сама, як і ти. Так, є проблеми з тілом, йому треба допомагати в багатьох аспектах життя, але все, що він може робити сам — це його досягнення. Нині він допомагає волонтерам, навчається в інституті «Україна», сам пише повідомлення у Фейсбуці й може подзвонити — він багато всього може, незважаючи на те, чого він фізично позбавлений. І мене він абсолютно не шокував. Він мене навіть приємно здивував, тому що я справді не сподівалася, що він так багато всього вміє. Він розумна, цікава, весела людина.

Як сприймають людей з інвалідністю, яким потрібна допомога?

— У нас був експеримент, коли знімали сюжет з Антоном. Сенс був у тому, що він сидів у візочку, біля нього на землі лежав його телефон — ми хотіли побачити, скільки людей зупиниться, щоб йому допомогти. Сам він не просив про допомогу спочатку, тому ми звертали увагу перехожих на телефон. Дуже звертали увагу діти, підходили ближче — Антон їм подобався. Тобто це справді була цікавість, тому що такої людини вони раніше не бачили. Їм було цікаво подивитися, доторкнутися до нього. Але найчастіше реакція людей у Києві була така: бачать щось, що викликає увагу, і починають іти швидше, удаючи, що нічого не трапилося. Думаю, це наша спільна проблема, тому що ми іноді за звичкою просто не помічаємо того життя, яке є навколо. І можна було дуже багато чого дізнатися, але все-таки набагато комфортніше вдати, що ти не бачив, не чув і побіг.

Коли знімали цей експеримент, я чула, як мама доньці каже: «Ні-ні, проходь, не дивися на нього, ця людина...» Я навіть не можу повторити, у мене язик не повертається сказати «урод»! Це що, передається?! У тебе ж маленька дитина, і ти їй таке вже нав’язуєш! Ну як? Він же не винний у тому, що з ним трапилося. Але він розуміє, скільки всього може, і використовує себе на максимум. І це найкрутіше в житті. Якби кожен із нас використовував себе на максимум, думаю, що ми жили б у якійсь мегапросунутій країні.

А як бути, коли не знаєш, потрібна людині допомога чи ні?

— Якщо їм потрібна допомога, вони й попросять, і розкажуть, як допомогти, тому що це дуже важливо. Можна намагатися допомогти — і зробити гірше. Людям з інвалідністю на візочках треба допомагати одним чином, людям із порушеннями зору по-іншому. Вони самі все знають й обов’язково розкажуть, чим ви можете їм допомогти. Насправді люди з інвалідністю часто звертаються по допомогу, тому що в українських містах багато проблем із доступністю, і навіть найактивніші люди з інвалідністю в деяких місцях просто не можуть обійтися без сторонньої допомоги. Якщо вони звернуться, головне — просто виконувати чітко їхні настанови й нормально спілкуватися. Можна ж просто підійти та запитати, як справи й так далі. Але в нас іноді настільки бояться таких людей, що просто ніяковіють і мовчать, а насправді це ж нічого страшного, це ж точно така сама людина, як і ти. І ти можеш спокійно запитати, а навіщо ви сюди приїхали, а як ваш день минає — звичайні запитання, які люди в принципі ставлять одне одному щодня.

Серед людей з інвалідністю багато насправді, я не побоюся цього голосного слова, героїв. Тому що вони долають дуже важкий шлях, аби прийти до тієї точки, на якій перебуваємо ми всі. От ми рухаємося до якихось своїх завдань і постійно нарікаємо на лінощі, на те, що тяжко чи сьогодні погода не така, а ще й страшно. Звісно, постійно страшно виходити із зони комфорту. Але ж людям з інвалідністю потрібно не просто щодня, а щохвилини виходити із зони комфорту! Якщо ти хочеш, наприклад, навчитися діставатися до кухні, ти маєш це робити щохвилини, докладати зусиль та йти до цієї кухні. А для нас це менше ніж хвилина. Після знайомства з людьми з інвалідністю переоцінюєш іще й себе, і свої можливості та розумієш: коли тобі хочеться понити, то краще брати себе в руки і йти до мети. Особисто мені саме вони показують, що треба позитивно мислити, тому що без позитивних думок ти ніколи нічого не досягнеш. Позитивних думок і важкої роботи, звісно.

Чи маєте якісь межі чи моральні застороги, коли працюєте з людьми з інвалідністю?

— Звісно, коли запускаєш проєкт, аналогів якого немає, це складно. Я пишаюся тим, що в мене багато друзів з інвалідністю. Тому в цій програмі («Разом» — прим. ред.) я не лише ведуча, а й фахівчиня у зв’язках із людьми з інвалідністю й, можливо, десь і моральна цензорка того, що робити можна, а чого не можна. Тому творчий процес під час зйомок — це завжди дискусія та обговорення. Ми дійшли до певного формату. Ми не хотіли цього пафосу, як у реаліті-шоу комерційних каналів, і тому в нас вийшли історії. Це не класична сюжетна лінія, а більше за прикладом ВВС. Ми починаємо із середини, тобто з найцікавішого, і даємо затравочку на те, що щось уже було перед цим і щось буде наприкінці. І так рухаємося, тому що ми не хочемо, щоб наших героїв жаліли, ми не хочемо, щоб люди вимикали телевізор із поганим настроєм, але, звісно, викликаємо й емоції. Герої самі собою викликають емоції, але ми іноді просимо їх подати все без прикрас. Вони щиро розповідають про своє життя. І ми теж, щоб це побачили й глядачі. Власне, фішка цієї програми в її щирості, тому ми нічого не прикрашаємо. Ми не ставили перед собою завдання зробити шоу. І насправді для Суспільного мовника важливо, щоб саме такі проєкти існували.

Якось під час лекції від представників ВВС наш ментор запитав: «Навіщо ви робите цей проєкт?» Відповідаю: «Тому що нам подобається. Придумали — робимо». Він каже: «На ВВС є цілий департамент, який робить такі проєкти. Ми за квотою маємо якийсь час надавати людям з інвалідністю. У нас люди не хочуть, але роблять, тому що так треба. Політика каналу цього вимагає. А у вас… я здивований. У сенсі, ви хочете?» Я сказала, що тому, що наші герої класні! Я постійно борюся з людьми, які кажуть, що тема інвалідності означає сльози й так далі. У нас це взагалі не сльози. У нас — це історії успіху, історії життя, дуже веселі іноді історії. У нас усі усміхаються, усе нормально, життя триває. Не треба ніколи здаватися. От смерть — це вже все, це вже ніякого виходу немає. А коли ти ще живий, значить у тебе, як мінімум, ще два варіанти, куди рухатися і як!

Фотографувала Анастасія Мантач

Спілкувалася Анастасія Обертас

Читайте також: