TБ і культурний код соборності України

Відродження культури і пошук спільних цінностей — ось те, що може реально об’єднати Україну та є рецептом виходу з системної кризи. Ціннісному консенсусу сприяє розвиток культури, а та, у свою чергу, має висвітлюватися через телебачення — головний ретранслятор публічного та культурного життя для більшості українців.

 «Такий великий край, як оці українські землі, не може бути однаковий, не однакове в нім життя, не однакове й господарство... Та проте все — то наші люде, один народ і один край. Прислухатися до мови, придивитися до життя — й почуєш, що ближчий галичанин полтавцеві, як поляк, як чех; ближчий подолянин слобожанинові, ніж москаль або серб. ...наші люде з ріжних країв України ближчі собі, ніж якийсь інший слов’янський народ, — то все українці, один народ український». Ці слова Михайла Грушевського відомі багатьом. Але мало хто на них зважає, коли щоразу на порядок денний висуваються проблеми єдності українців.

Натомість українські журналісти і дослідники полюбляють цитувати пана С. Гантінгтона, який доводив, що на українських теренах важко збудувати стабільну об’єднану державу через розлом цивілізацій, що проходить її простором.

Так, географічним простором сучасної України проходили кордони між різними державами та етнічними групами. Але корінь проблеми консолідації слід шукати не ззовні, а в нас самих.

«СОЦІАЛЬНИЙ КЛЕЙ» УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

Солідарність, духовний зв’язок, спільна шкала цінностей — це те, що робить суспільство стабільним. Для британців цінністю є свобода, для французів — рівність, для німців — солідарність, коли держава й суспільство ототожнюються. А що є цінністю для нас?

Компромісу щодо визначальних цінностей немає ні серед політичної еліти, ні серед українського суспільства. І проблема не лише в катастрофічному браку довіри громадян до влади. Хай би з яких кольорів ця влада складалася, в будь-якому разі вона не відповідатиме ціннісним орієнтаціям частини громадян. А тому хоч і буде легальною, та не досить легітимною.

Серед українців немає спільних критеріїв «українства». Для «західняка» мірилами приналежності до України є мова, культура, традиції, державність, релігійна й етнічна ідентичність. Натомість жителеві Донбасу для того, щоб вважатися українцем, досить мати паспорт громадянина України. Це проблема.

Спільна ідентичність не означає «однаковість». Справді, українцем можна бути по-різному, та все ж це не має заперечувати сам факт українства.

І тут показовим є приклад Франції. У цій країні обставини історично склалися таким чином, що ідентифікація її громадян як французів перемогла над ідентифікацією себе як пролетаря, рантьє, п’ємонтця, парижанина тощо. Саме над цим потрібно працювати нашим «вкрай ерудованим» народним депутатам у процесі вироблення національних пріоритетів: щоб ідентифікація себе як «донецького», «галицького», «біло-блакитного», «помаранчевого», «тутешнього» поступилася місцем ідентифікації себе як українця.

Об’єднати наше суспільство на основі історії чи етногенезу сьогодні майже неможливо. На основі політичних чи економічних пріоритетів — цілком реально, але це невигідно політикам, у яких «жнива» на полі суспільної конфронтації. Тому, усвідомлюючи всю марність сподівань на можновладців, доводиться покладати великі надії на інтегруючу силу культури.

ОБЛИЧЧЯМ ДО КУЛЬТУРИ

Сфера культури є однією з найбільш упосліджених у нашій країні. Держава її практично ігнорує, а та, у свою чергу, примітивізується і дедалі більше стає на комерційні рейки, опиняючись на конвеєрі масової індустрії. Величних взірців, що їх витворила сучасна українська культура, суспільство не знає і не цінує, а влада не відзначає та не заохочує.

Теперішня культурна криза багато в чому зумовлена відсутністю поваги до власних здобутків і досягнень. Багато людей долучаються до чужорідного культурного простору, оскільки вважають нашу культуру дещо «неінноваційною». Прикро, що ці люди забувають, наприклад, про Василя Стефаника, який істотно збагатив своїм доробком європейську психологічну прозу; Олександра Архипенка, одного з основоположників кубізму в скульптурі; Леся Курбаса чи Миколу Леонтовича, творчість яких звучала в унісон з найкращими здобутками європейської культури тощо.

Нагадаємо, що в XVII—XVIII ст. із 90 російських митрополитів 88 були вихідцями з України — як казав Петро І, «а чи не послати наших священиків на виучку в Київ?» Що вже казати про нашого сучасника Андрія Білецького, мовознавця світового рівня, який володів близько дев’яноста мовами. Або якщо згадати батька поп-арту Андрія Ворхолу...

«Завіса невідання» щодо здобутків вітчизняної культури зберігається досі. Виходячи з наповнення сучасних ЗМІ, особливо телевізійних, годі плекати надії на те, що українці знатимуть про досягнення Ольги Богомолець, Юрія Шемшученка, Олексія Кресіна й багатьох інших науковців. Або ж про міжнародні досягнення сучасної класичної інструментальної музики, зокрема Київського симфонічного оркестру і хору під керівництвом Роджера Макмерріна.

А хіба часто фігурують у публічному інформаційному просторі прізвища Івана Марчука, Олега Тістола, Бориса Михайлова, Олександра Гнилицького, Миколи Прокопенка, Василя Цаголова та інших українських митців-геніїв сучасності?

Як можуть міцно закуті руки української книжки сприяти ціннісній комунікації між громадянами? Звісно, ринок української книжки не бідний. Але більшість текстів не можуть вирватися з виру масової індустрії. Найкраще, що у нас є, Україна не показує світові. Світ не знатиме української класики, якщо не перекладати Ліну Костенко. Добре, що хоча б бестселери Куркова, Андруховича і Забужко знають за кордоном.

Держава заплющує очі навіть на проблему літературних премій, які є шансом засвітитися для молодого письменника. Найпрестижніша в Україні Шевченківська премія є абсолютно відірваною від життя: її лауреатів, окрім самого журі, ніхто більше не читає, оскільки немає сприяння тому, щоб їхні роботи масово видавалися. Це дуже контрастує з французьким досвідом, де лауреати національної Гонкурівської премії фактично одержують славу й путівку в життя, а ще — багатотисячні тиражі власних творів.

Брак свіжого повітря для українського творчого продукту ставить під загрозу інформаційну безпеку держави.

Для того щоб навіть ті здобутки української культури, які є, «дійшли» до більшості співвітчизників, треба використовувати дієвий рупор. Сьогодні таким є телебачення.

СУСПІЛЬНЕ ТЕЛЕБАЧЕННЯ — МАНІФЕСТАЦІЯ УКРАЇНЦЯ

Класик теорії націоналізму Е. Гелнер свого часу вивів дуже цікаву формулу утворення і зміцнення націй. Інтелігенція та інтелектуали творять високі зразки культури, досліджують національні міфи та формують національну свідомість. А журналісти, у свою чергу, повинні поширювати цей «продукт» національної свідомості, залучаючи більшість населення до «образу» нації.

Отже, модерна нація — це результат поступу. Сьогодні одним із важелів, який може «запустити» цей рух, є телебачення. На жаль, для багатьох українців, а надто тих, хто живе в сільській глибинці, телевізійна картинка є єдино можливим посередником між життям приватним і суспільним. Читають українці мало, а слухають і дивляться те, що їм показує вітчизняний екран. Мовчки споживають собі. То про який середній рівень культури може йтися? Який «образ» якої «нації» несе глядачеві наповненість блакитних екранів? Нація гламуру, попси та всезагального отупіння?

Телевізійний пульт не повинен бути неминучим знаряддям культурного самогубства. Сьогодні ж майже будь-яка кнопка цього пульта ставить свідомість людини на культурний конвеєр, функція якого — пригноблювати і репресувати будь-яку критичність. Так, картинка на екрані, з одного боку, є показником тенденцій розвитку суспільства, але при цьому вона спрямовує та посилює ці тенденції. Чого ж дивуватися, коли з часом дедалі більше представників творчої молоді та інтелігенції кажуть: «Телебачення — це не для мене».

На сторінках «Дня» звучала думка головного редактора Лариси Івшиної, яка наголошувала на необхідності збільшення кількості просвітницького телепродукту, що може забезпечити підписання угод Нацради з питань телебачення і радіомовлення з власниками каналів. У цьому ж матеріалі автор «Дня» Володимир Лєсной, посилаючись на міжнародний досвід, зазначав, що найвідоміші загальнонаціональні канали в Європі розраховані на досить високий інтелектуальний і культурний рівень глядачів. Причому сама громадськість ставить такі вимоги до телевізійного продукту.

Тому постає питання руба про «неринкове» телебачення, яке не лише розважало б глядача, але й чимось збагачувало. Якщо в суспільстві немає попиту на нормальний телевізійний продукт, цей попит треба формувати. Свого часу про це дуже влучно сказала ще одна відома особистість, якою може пишатися Україна, — Святослав Вакарчук: «Цинічно показувати страшні американські бойовики та водночас говорити, що попит диктує пропозицію. Треба робити все для того, щоб був попит на корисне і потрібне».

Нині однією з таких можливостей є суспільне телебачення. Своїм продуктом воно може «розбавити» потоки трешу, попси й кітчу, зупинити деградацію українця. Це необхідний ковток свіжого повітря для посттоталітарного, постколоніального, постгеноцидного суспільства.

Саме цю тему часто порушують журналісти й літературні редактори Першого Національного, який, як вони зазначають, має на меті наблизитися до суспільного телебачення.

Ось як обѓрунтовує цю позицію Христина СТЕБЕЛЬСЬКА, головний редактор Першого Національного:

— Хіба ж тільки видовища мають наповнювати ефір? А думка, філософія, ота цінність? Через відповіді на запити й виклики життя, неординарні вчинки? Для ідеї суспільного ТБ, тобто телебачення соборного, ми вже давно робимо те, що інші робити не хочуть. Із початку 90-х у нашому ефірі — трансляція богослужінь із кафедральних храмів України. Їх дивляться всі: православні, католики, протестанти, мусульмани, навіть атеїсти. А наші прямі включення на День Незалежності, Шевченкові роковини, Олімпійські ігри, конкурси «Євробачення» — це міжнародна тактика й водночас зв’язки по вертикалі з регіональною мережею наших кореспондентів.

Об’єднання і згуртування нашої нації неможливе без поширення українського продукту українською мовою. Перший канал популяризує рідну мову завдяки проекту «Запам’ятай». Українська адаптація рейтингових європейських фільмів та серіалів, трансляція вистав із відомих українських театрів, серія мультфільмів власного виробництва «Народна мудрість», соціальні проекти «Світло», «Віра. Надія. Любов» — все це також наш канал. До речі, три кращих документальних фільми Першого потрапили до міжнародного каталогу URTI 2011 року.

Мрію про те, щоб Україну постійно знайомили зі світом, а світ — з Україною. Здійснюється запуск україномовної версії каналу новин Euronews. Із листопада минулого року зміцнили надійні точки опори з українською редакцією Deutsche Welle. Тепер іноземні інформагентства стабільно роблять запити аналітикам Першого Національного, а вихід інформаційних сюжетів на європейські телеканали забезпечує наше партнерство з EBU.

Одне з напрацювань моїх колег — Календар українця. До нього увійшли найрізноманітніші ювілеї та святкові дати 2011 року. Ним будуть послуговуватися у своїй роботі журналісти, сценаристи, автори програм (до речі, цього року святкуються ювілеї попередньо згаданих у цій статті Василя Стефаника та Андрія Білецького, і ці дати теж включені до Календаря українця. — Авт.).

І як висновок головний редактор каналу відзначила:

— Даруйте за пророцтво, але найвагомішим у соборності українців у наступному десятилітті буде створення суспільного телебачення. Його запровадження — справа серйозна, тому сьогодні точиться чимало дебатів у політичній площині. Особисто мені цікаве обговорення засад між ідеологами суспільного телебачення в Україні. Наголошую — ідеологами, а не демагогами. Бо це справді серйозний інформаційний шанс України. І треба опонувати, обговорювати різні підходи. У нас немає іншого шляху, ніж разом подолати цю Говерлу, вперто працюючи на результат.

Отже, зміни в державі можуть відбутися не так з приходом нової влади, а передусім із початком якісних змін в освітньому та культурному рівні кожного громадянина. Культура повинна формувати і гуртувати націю, а не ховатися десь на периферії, живучи окремим життям. Але це потребує не просто декларацій, а копіткої роботи, зокрема телевізійників.

Ігор Савченко

Головна редакція Першого Національного

№29-30, 18 лютого 2011

Коментарі до статті взято з сайту газети "День": http://www.day.kiev.ua/524

Читайте також: