Маски й одкровення Гната Юри

Він грав не для глядача, а зі своїм глядачем. "Семижильний мужик українського театру" і водночас найделікатніший серед геніїв режисури, Гнат Юра вивів Театр імені Івана Франка з коліс на постійну сцену. Він створив колектив, який протягом 95 років утримує позицію флагмана українського театру. Про нього говорили, що "він грав основного героя, головну падлюку і першого володаря своєї епохи…"

Документальний фільм "Гнат Юра. На перехресті часу" до Міжнародного дня театру покаже Перший Національний – у п'ятницю, 27 березня, о 17:25.

Унікальні документальні кадри репетицій театральної трупи, гримувань Гната Юри перед спектаклем, засідань художньої ради й московських гастролей театру у стрічці поєднані з розповідями театралів і мистецтвознавців про особливу роль актора, режисера, керівника театру імені Івана Франка. 

Про інтуїтивно влучне формування репертуару театру-сім’ї Гната Юри, "ляпаси" керівництва Радянського Союзу та власні міфи творця українського професійного театру розповідатимуть нинішній генеральний директор Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка Михайло Захаревич, народна артистка України Галина Яблонська, мистецтвознавці Ростислав Коломієць, Ганна Веселовська, театрознавець Віталій Жежера.

Про історію створення стрічки "Гнат Юра. На перехресті часу" і неоднозначність особистості українського театрального метра розповіла в інтерв'ю автор фільму Тетяна Жицька. 

Чим Вас зацікавила постать Гната Юри?

По-перше, у грудні був ювілей Гната Петровича. Мене ця особистість зацікавила ще й тому, що у нас останнім часом більше уваги звертають на тих, хто був репресований, незаслужено забутий. Але в історії культури є люди, які дивовижним чином уникли цього. Іноді навіть вважається, якщо людина не була репресована чи якимось чином не зазнала утисків – значить "недоталановита", "недогеній". Звісно – це стереотип, але він сьогодні дуже розповсюджений. Гнат Юра цікавий тим, що не вписується в жодні схеми. Йому випало прожити довге і насичене життя. Він пережив історію країни у найскладніші її моменти, але йому вдалося зберегти себе, театр і родину. Мало хто знає, чим йому довелося за це платити, бо донині у його житті є дуже багато моментів, про які широкому загалу не відомо. Мені було цікаво зробити фільм про нього не просто як про актора – ми знаємо його знакові ролі і навіть цитуємо його репліки – а й про людину, в якої є свій шлях у цій історії. Можливо, він не вкладається в якісь канони і стереотипи, але це була неоднозначна постать. 

У фільмі йдеться про театральну кар’єру чи особисте життя Гната Петровича?

Гнат Юра жив театром. Для нього театр був родиною в широкому сенсі цього слова. По-перше, до його театральної трупи належали практично всі родичі. Та й без того театр для нього завжди був сім’єю. До речі, це одна з моделей існування театрів. Для Гната Юри це було ключовим моментом. Він сприймав людей, які з ним працювали, як тих, хто входить у зону його відповідальності. Тому говорити про Юру і не говорити про театр – практично неможливо. Він пов’язаний із ним своєю долею, родиною,творчістю. 

Чому для стрічки обрали назву "Гнат Юра. На перехресті часу"?

Розглядати постать Юри поза контекстом часу в якому він жив – неможливо. Гнату Петровичу випала дуже несподівана доля. Театр створювався у 20-ті роки, потім були 30-ті – 50-ті– він пройшов усі ці бурхливі часи і вистояв, зберігши свій театр. Завдяки чому йому це вдалося – це інша справа. Але тільки в контексті часу ми можемо зрозуміти його рішення і вчинки, його вибір, і у творчому сенсі теж. Він ставив п’єси, які були абсолютно незрозумілі, нелогічні з огляду на реалії, але ці постановки допомагали вберегти театр і людей. До того ж, він був дуже мудрим керівником. Коли було треба, він, як справжній актор, користувався масками. Міг прийти до керівництва і видаватися таким собі "простачком" – і це рятувало. Юра створив таку собі "систему противаг", яка працювала на театр, на його майбутнє. Бо інакше – не було б його, не було б театру, долі людей були б просто поламані. 

Чи можна Гната Юру назвати обличчям своєї епохи?

Обличчя епохи – узагальнена фраза. Насправді це була людина, яка абсолютно тверезо розуміла й оцінювала, що відбувалося в країні, і хто приймав рішення. Він умів цій дуже жорстокій і безжальній ситуації, цьому молоху, який перемелював долі, протиставити свою маску як заслін. Наприклад, якщо подивитися на Швейка, то ця простакуватість, яку він іноді свідомо грав не тільки на сцені, а й у житті, часто ставала для нього порятунком. Власне, якщо поглянути на радянську епоху – тоді дуже багато людей вдягали маски. Вдома це були одні розмови – відверті й справжні, але в громадському сенсі люди одягали свої захисні маски. Якщо відштовхуватися від цього, то справді Гнат Юра був у контексті свого часу. Але по-своєму, трохи звисока дивився на цю епоху. Він усвідомлював усе, що відбувалося, і намагався своїми мистецькими засобами цій епосі давати відповідь. Дуже багато речей у його виставах і постановках опосередковано, метафорично та контроверсійно відповідали часові. Адже, як і будь-який митець, він реалізовувався у контексті своєї епохи, яка ставила його перед вибором. І часто перед дуже непростим. Юра вмів робити вибір на користь майбутнього театру. Глядач не йшов би туди, якби не відчував, що цей театр сучасний. 

Хто у стрічці розповідає історію Гната Юри?

У фільмі про актора говорять люди, які є фахівцями театральної справи. Це мистецтвознавці, які вивчають і знають історію українського театру, які знають долю Юри в контексті того часу і театрального процесу, і не на загальному рівні, а на рівні особистого спілкування, які вивчають і викладають історію українського театру. Звісно, що фільм не претендує на вичерпність, але це ще одна грань, ще один кут зору на долю Гната Петровича Юри, який, безперечно, є знаковою постаттю в історії українського театру. 

На чому Ви зробили акцент у стрічці?

На перший погляд біографія Гната Юри – це біографія успішної людини. Він був вшанований усіма можливими відзнаками, преміями, нагородами, керував титульним українським театром. Начебто все чудово: його визнають, запрошують, вітають, йому вручають нагороди, але йому за все це доводилося платити. Це були і погляди, якими його проводжали, і які він відчував, осудливі запитання. І навіть той момент, що останні роки свого життя, по суті, в театрі було двовладдя. Формально Гнат Юра залишався керівником театру, реально ж туди призначили Мар’яна Крушельницького. Це дуже розповсюджений прийом влади того часу – зіткнути лобами двох особистостей, двох митців, двох керівників. Обидва були мудрими людьми, але ситуація, в яку їх поставили, пригнічувала обох. Адже вони нічого не могли з цим вдіяти. І Гнат Юра, і Мар’ян Крушельницький жили біля театру і, виходячи на вечірній променад, гуляли навколо скверика перед театром імені І. Франка. Розповідають, що коли вони зустрічалися на розі скверика, мовчки піднімали капелюхи і розходилися – і так до наступного кута. Люди були поставлені в такі умови, коли їхні долі вирішували "згори". Таких ситуацій насправді було безліч. Але вміння знайти компроміс, вижити і зберегти колектив – багато чого важить. 

Які стосунки були у Гната Юри з іншим метром українського театру – Лесем Курбасом?

Існує дуже багато легенд з цього приводу. Справа в тому, що вони познайомилися ще у дореволюційні часи, співпрацювали й були колегами. Усі говорять про те, що вийшла стаття, у якій Гнат Петрович засудив Леся Степановича. Насправді було дві публікації – одна підписана прізвищем Гната Юри, а друга – прізвищем студента театрального інституту імені І. Карпенка-Карого. Ці статті були подані партійним керівництвом як засудження театральною громадськістю діяльності Леся Курбаса. У фільмі про це йдеться – Ростислав Коломієць розповідає, що вони з Лесем Танюком зустрілися з Гнатом Петровичем, і Лесь Танюк, дивлячись у вічі Гнату Петровичу, поставив запитання: "Це Ви писали статтю чи ні?" Після цього була МХАТівська пауза, і Юра відповів: "Коли-небудь я розповім, як усе було". Я знаю, що проводилась експертиза цих статей, і, знову ж таки, експерти кажуть, що обидві написані однією людиною. І тут зрозуміло, що ні Гнат Петрович замість студента, ні той замість Юри цього не писав. Тоді практикувалася така річ як "за авторство", коли видавалась стаття і підписувалася ім’ям якоїсь знакової особи. Своє запитання Танюк поставив Юрі, дивлячись у вічі, а скільки людей ставили це запитання, дивлячись йому в потилицю? І він відчував ці погляди. Він із цим жив. А ззовні – все благополучно. Це теж моменти, які людина проживає – і ніяк від цього не відкараскатися. Так вже сталося, що життя Гната Юри і Леся Курбаса були переплетені. Їхню творчість не раз порівнювали і протиставляли, та якби не такі от ситуації, я думаю, що вони могли б бути якщо не друзями, то однодумцями. У кожного з них був свій шлях, але в сенсі театральному, мистецькому вони не були антагоністами. Просто ішли своєю дорогою. У мистецькому просторі є місце для всіх, але час, політика, ситуація зіграли з ними злий жарт і розвели по різні боки барикад. До того ж їм випало жити у часи коли було прийнято: якщо на одному ми ставимо "плюс", то на іншому – "мінус". Їх намагалися так розвести, "зіштовхнути лобами". Хоча насправді вони обоє працювали на історію українського театру, вони були самодостатні, і кожен з них зробив свій внесок в історію нашого театру. 

Яка була улюблена роль Гната Петровича?

З цього приводу є кілька історій. Дебют Гната Юри на сцені відбувся у ролі Терешка Сурми. Сталося так, що він привів свого брата Терентія Юру в самодіяльний гурток – пробуватися на роль Матюші у драмі "Суєта" Івана Карпенка-Карого. Гнат Петрович сидів у залі і давав репліки, а брат на сцені показував. Але Гнат Юра настільки переконливо давав репліки, що його запросили на роль Сурми, хоча на той час виконавець цієї ролі уже був затверджений. І от цю роль Терешка Сурми він проніс через усе своє життя. Друга історія – про роль Швейка. Вперше прочитавши твір Ярослава Гашека "Пригоди бравого вояка Швейка", Гнат Петрович одразу відчув потенціал твору і запропонував переробити його у сценічний варіант. Ця вистава одразу сподобалася глядачам і пережила кілька редакцій. А Швейк у виконанні Юри став просто хрестоматійним театральним образом. До речі, не випадково саме у вигляді цього персонажа було створено пам’ятник Гнату Юрі, який стоїть сьогодні біля театру. Я думаю, що обидві ролі знакові для нього, бо відбивалися на ньому, на його характері, допомагали вижити, моделювали якісь моменти і в реальному житті. Це дуже цікаво, але виділити якусь одну роль я б не взялася. 

У чому успіх вистав Гната Юри?

Гнат Петрович був дуже практичною людиною. Крім того, що обдарований актор і досвідчений режисер, він був ще й дуже талановитим менеджером. Те, що називають антрепренер. Він орієнтувався на смаки публіки й інтуїтивно відчував, що потрібно глядачеві. Ні більше, ні менше. Почати хоча б з того, що у 20-ті роки, коли тільки створився театр – війна, холод, голод, а він ставить яскраву, феєричну комедію "Фігаро", у якій грає головну роль. І глядач іде на цю виставу – зал заповнений вщерть. Звісно, Юра дбав про творчий успіх театру, але і про фінансовий бік справи не забував. Він умів ставити спектаклі, про які у середовищі театралів кажуть "битковый спектакль", тобто вистава у переповненому залі. От він умів чітко все прораховувати. Як людина практична, Гнат Петрович вибирав ті постановки, які були цікаві не тільки йому, але й глядачеві. І, звісно ж, завжди дбав про касу. Це дало йому можливість вижити у найскрутніших ситуаціях, бо у 20-х роках кілька разів стояло питання про закриття театру через фінансові проблеми. Власне в усі часи репертуар його театру був збалансований: грали вистави для душі, "датські" вистави, яких вимагало керівництво, і були вистави для глядачів. Тут потрібно віддати йому належне. Разом з тим, при всій практичності очільника, театр Гната Юри генерував нові для свого часу творчі ідеї. Він був флагманом не тільки в Україні, а й за її межами.

Читайте також: