Різні горизонти сприйняття війни

Рік тому, 17 лютого 2015-го, українська армія на тлі переговорів у Мінську змушена була відступити з Дебальцевого. Терористи за підтримки кадрових російських військових кинули всі сили, щоб захопити місто, яке є одним із з найбільших залізничних вузлів України, і надати ще один козир російському президентові Владіміру Путіну у політичній грі. Ті події стали одним із найсуперечливіших моментів російсько-української війни. Донині суспільство немає чіткої відповіді: вважати організований відхід наших військових із Дебальцевого поразкою чи перемогою?

До річниці завершення битви за Дебальцеве Міністерство оборони України спільно з Адміністрацією Президента підготували документальну стрічку "Дебальцеве" – третій фільм із циклу про основні події російсько-української війни, після "Аеропорту" і "Рейду". Прем’єра фільму на UΛ:Перший – вже сьогодні, 17 лютого, о 19:30.

А про те, чому не варто очікувати швидкого закінчення війни і чи можна відступ армії вважати перемогою, розповів режисер цієї стрічки Євген Степаненко.

Євгене, бої у Дебальцевому – це суперечлива історія, що й досі немає однозначного трактування. Розкажіть, на чому акцентували у своєму фільмі?

Ця документалка – про різні горизонти сприйняття однієї й тієї ж події. Ми розглядаємо все, що відбувалося в Дебальцевому з точки зору звичайного солдата, офіцера, Генерального штабу, військових експертів і, зрештою, Президента України. У стрічці немає лінійної драматургії. Це не Донецький аеропорт, куди люди увійшли і тримали оборону. Це не рейд, де було завдання, яке військові виконували. Дебальцеве – це довгий бій у різних місцях, що складається з різних героїчних епізодів, багато з яких дуже суперечливі, в тому числі й для української армії. Кожен із хлопців, які там були, має свою правду. Тож про ті події неможливо розповісти, як про єдине ціле. Взагалі Дебальцеве – місце, яке дуже по-різному сприймається суспільством. Знаєте, я міг зняти фільм у контексті "зрада", "все пропало", "нас вбивали". Але навіщо? Коли я дивлюся телевізор чи YouTube, хочу бачити як українська армія б’ється, історії простих хлопців. Не хочу чути про зраду – я втомився від цього.

Є у фільмі історії, які вразили Вас у процесі роботи?

Дебальцеве – це що не день, то історія. Наприклад, у нашій стрічці є епізод про молодого лейтенанта Василя Божка, який за 20 хвилин спалив три російських танки. І ще багато прикладів особистого героїзму...

Виведення українських військових із Дебальцевого одні називають зрадою, інші – перемогою. Що Ви про це думаєте?

Мені здається, що ми не звикли до перемог. Наприклад, про Крим говорять: ми його здали. Але ми ображаємо самі себе, коли так кажемо: Крим не здали – його захопили окупаційні війська. Ми змушені були піти звідти, бо не були готові до повноцінної війни. Те ж саме з Дебальцевим. Рік тому я був там у складі Першого добровольчого мобільного шпиталю імені Миколи Пирогова, і коли Петро Порошенко розповідав, що відхід українських військових з Дебальцевого – це перемога, ми кидали чашки в телевізор. А вже після особистого спілкування з Президентом та зустрічей з офіцерами, які брали у цьому безпосередню участь, стало зрозуміло: це справді була скоріше перемога, ніж поразка. Бо українські війська зуміли вийти без великих втрат, зберегти людський потенціал і отримали час, щоб накопичити сили. Як би там не було, але після Дебальцевого російські війська зупинились і не пішли далі. Звісно, відступ важко назвати перемогою, але якщо він був правильно організований і відбувся без великих втрат, то це, очевидно, й не поразка. Дебальцеве показало ворогу й усьому світові, що українська армія може дуже жорстко стояти.

Наступ терористів разом із російськими військами на Дебальцеве був засобом тиску на українську владу під час переговорів у Мінську, що відбулися 15 лютого 2015 року. У Вашій стрічці є згадки про цей момент?

У стрічці є дуже великий фрагмент, присвячений саме Мінським домовленостям, бо, на мою думку, неможливо відділити одне від іншого. Можна сказати, що Мінськ був частиною Дебальцевого, а Дебальцеве – частиною Мінську. Це була перша спроба російської армії піти у реальний наступ. Саме там на нас уперше пішли масовані колони російської техніки й кадрової російської армії. За сукупними даними, якими ми володіємо зараз, тоді на українське угрупування в районі Дебальцевського виступу (4,5 тисяч) ішло угрупування чисельністю близько 12-13 тисяч. Перевага по кількості танків становила один наш проти їхніх десяти. Якщо б ми залишили Дебальцеве раніше, ніж були підписані другі Мінські домовленості, то я впевнений, що вони би пішли далі. І все могло б закінчитися виходом терористів на рівень Харкова. Для мене Дебальцеве і Мінськ – це дві сторони однієї медалі. З одного боку дипломати зупинили війну на рівні припинення вогню, а з іншого боку українська армія показала, що може вбивати окупантів "пачками", і їхні втрати будуть суттєвими. Після цього була Мар’їнка і Новоласпа – дві операції, завдяки яким росіяни остаточно впевнилися, що воювати з нами буде складно.

Як особисто Ви оцінюєте роботу українських дипломатів і зокрема Президента під час переговорів у Мінську?

Я запитував у Петра Порошенка, навіщо був потрібен другий Мінськ, якщо протилежна сторона все одно постійно порушує перемир’я. Він відповів: вони знали про те, що терористи не збиралися припиняти вогонь. Але українській стороні на переговорах треба було якось зафіксувати, що Росія взяла на себе зобов’язання й одразу ж їх порушила. Це був єдиний спосіб показати, що наш сусід – країна-агресор. Бо що ще ми могли їм пред’явити? Люди часто критикують Порошенка, але давайте подивимося правді у вічі: чи хтось із нас знає, що робив би у тій ситуації? Візьміть будь-кого з наших експертів, посадіть із Путіним за стіл переговорів, коли поруч лише дві людини – Меркель і Олланд, які зовсім не факт, що тебе підтримають і що вірять тобі. І нехай ці критики спробують переконати у чомусь російського президента. А перед тим ти не спиш 20 годин, бо летиш у Краматорськ, де терористи завдали удару по місту. І тобі потрібно за будь-яку ціну припиняти вогонь. При цьому Путін розпочинає переговори з ультиматуму, що українські війська оточені й повинні здатися. Що робити у такій ситуації? На мою думку, якби тоді керівництво країни прийняло пропозицію суспільства, яке верещало про необхідність терміново вивести війська з Дебальцевого ще 15 лютого, невідомо, що було б зараз.

У програмі "Війна і мир" Ви у кожного гостя запитуєте: що для вас означає перемога України у цій війні? Маєте власну відповідь?

Перемога України у цій війні – це перемога смислів. Наша країна повинна показати зовсім інший цивілізаційний вибір і його переваги. Тоді ці території включно із Кримом ментально тягнутимуться в Україну і відходитимуть від Росії, яка нічого не може запропонувати, крім надуманої ідеології. Україна ж поступово змінюється. Рік тому уряд усі проблеми списував на війну, а зараз суспільство починає запитувати: "Ми вам дали рік. Де результати?" У Росії чи так званих ДНР/ЛНР такого питання поставити не можеш, бо ризикуєш отримати кулю чи потрапити "на підвал". Це недієва модель. Бо не буває ефективною армія, в яку тебе призивають, погрожуючи в’язницею чи підвалом. Не буває ефективним населенням, яке знає, що будь-якої хвилини в нього можуть відібрати майно, життя чи здоров’я. Не буває ефективною економіка, що будується на розпилюванні шахт і вивезенні заводів у Росію. Не буває потужною оборона, якщо люди знають, що вони – гарматне м’ясо, а позаду війська, які дивитимуться, як тебе вбивають, а потім, можливо, підуть у наступ. Наша перемога настане тоді, коли країна буде психологічно готова до війни. І неважливо, на яких рубежах ми стоятимемо, бо перемога – це не територія.

Фото – зі сторінок Євгена Степаненка та Генерального штабу Збройних сил України у Facebook.

Читайте також: