Що ти зробив, щоб бути і жити у світі здорових людей?

У перший же день XV літніх Паралімпійських ігор у Ріо українська збірна виборола 9 медалей – золото, срібло і 7 бронзових нагород. Непогано, як для старту, чи не так? Нагадаємо, наші спортсмени змагатимуться у 15-ти видах спорту, зокрема й у двох нових – параканое та волейболі.

А поки наша команда була ще тут ми вирішили зустрітися з президентом Національного комітету спорту інвалідів України, Уповноваженим Президента України з прав людей з інвалідністю Валерієм Сушкевичем. Про інтерв’ю домовились швидко – Валерій Михайлович дуже відкритий до спілкування із пресою. Нас запросили приїхати у Міністерство молоді та спорту України, де розташований Національний комітет спорту інвалідів України. Після хвилинного очікування у приймальні, де всюди розвішані фото спортсменів-паралімпійців, зайшли до просторого кабінету. "Яку каву питимете?" – запитала нас приємна дівчина ще до того, як ми встигли сісти. Лише під час інтерв’ю дізналися, що дівчину звати Юля і вона – дружина Валерія Михайловича, з яким вони виховують двох діток. "Будете розпитувати про допінговий скандал і відсторонення збірної Росії від участі у Паралімпіаді?", – питає нас Валерій Михайлович ще до того як увімкнувся диктофон. "Взагалі у нас дуже багато запитань, але, так, про це також думали запитати", – відповідаємо.

Далі говорили про допінг, систему підготовки українських паралімпійців, реабілітацію, проект "Повернення до життя", "паралімпійську терапію" для здорових спортсменів і потребу України у перемогах. Ось що з цього вийшло.

Валерію Михайловичу, Ви почали говорити про допінговий скандал, який призвів зрештою до відсторонення Росії від участі у Паралімпіаді. Що Ви думаєте з цього приводу? Може розкажете якісь деталі, невідомі широкому загалу?

Знаєте, у мене двояке ставлення до цього питання із пріоритетом на правильність рішення Міжнародного паралімпійського комітету. З одного боку, виходить, що російські спортсмени, які не вживали допінг, стали заручниками ситуації, яку спровокувала державна політика Росії у цій сфері. І з людської точки зору мені шкода "чистих" спортсменів. Але ми не можемо допускати ситуацію, коли країна робить складовою своєї державної політики у сфері спорту аспект пов’язаний з допінговим впливом на результати спортсменів. Звісно, інколи і паралімпійці, і олімпійці свідомо приймають допінг. Але є речі іншого порядку – коли тебе державний тренер кормить, вибачаюсь, якимись пігулками, які ти не знаєш, які санкціонуються міністерством, і, таким чином, допінгове вживання є складовою державної політики. Гіпотетично, це може бути в будь-якій країні. Тим не менш, я жодного разу, від жодного міністра спорту не чув: "Слухай, у нас є цікаві препарати, давай ми даватимемо їх твоїм спортсменам, щоб були кращі результати". Тобто, допінгова складова, як елемент державної політики в Україні відсутній.

А чому Міжнародний паралімпійський комітет виявився сміливішим від олімпійських колег, які відсторонили від участі не усю збірну Росії, а лише деяких спортсменів-олімпійців?

Я не вважаю що вони сміливіші. У мене є підстави думати, що дослідження Міжнародного паралімпійського комітету в цій сфері просто були більш ретельними, досконалими і прискіпливими. Але це моє особисте спостереження. Також я думаю, що були якісь "підкилимні" варіанти впливів на рівні Паралімпійського і Олімпійського комітетів, які вплинули на остаточне рішення. Очевидно, що у Паралімпійського комітету був більший імунітет до цих "підкилимних" впливів, тому вони, на мою думку, приймали більш обґрунтоване і свідоме рішення.

Ви сказали, що в Україні повністю відсутній допінговий вплив з боку держави на атлетів. А щодо окремих спортсменів часто бувають випадки вживання допінгу?

Як президент Національного комітету спорту інвалідів України, я все життя борюсь з допінгом. За 3-4 місяці до початку кожної Паралімпіади ми робимо дослідження на допінг. Спочатку дистанціюємо тренерський колектив заради об’єктивності, а потім беремо проби. Досліджуємо усе – починаючи від структури м’язів, яка має особливості під допінгом, і багато інших моментів. Досвідченість нашої паралімпійської команди лікарів дуже висока, інше питання, що у мене їх не дуже багато і вони – рідкість в Україні. До цього року у нас працювала українська антидопінгова лабораторія, сертифікована міжнародними комісіями, і як тільки ми мали підозру, то за 3-4 місяці самі брали проби у своїх спортсменів, досліджували ситуацію, виявляли і виключали тих, хто вживав допінг. Про це мало хто знав, бо ця інформація не розголошувалась, але ми всередині нашої паралімпійської збірної робили "чистку" всіх "підозрюваних". Для чого я все це кажу? Щоб ви розуміли, що і держава, і національні спортивні інституції мають можливості контролю і профілактики у цьому питанні. І важливо, щоб ця робота проводилася професійно, щоб не було такого як в Росії, де треба досягти результату за будь-яку ціну.

Якщо ми вже заговорили про результати, розкажіть, у яких видах спорту наші паралімпійці можуть розраховувати на медалі у Ріо?

Знаєте, я назавжди залишуся спортсменом – по духу, по сприйняттю ситуації, тому, як усі спортсмени, я – забобонний. Ніколи не прогнозую результати виступів моїх спортсменів. Єдине можу сказати, що рівень буде гідним. У нас не буде явних провалів у жодній зі спортивних дисциплін. Звісно, десь будуть гірші результати, десь – кращі, але запевняю вас, що наша команда налаштована на серйозний і гідний результат.

І ми на це дуже сподіваємось. Це б допомогло емоційно компенсувати не дуже вдалий виступ Національної олімпійської збірної України у Ріо. На Вашу думку, чому так вийшло?

Я маю багато суб’єктивних оцінок цієї ситуації. Безумовно, один із найбільш важливих чинників – це економічний стан України, яка всі ресурси сконцентрувала на те, щоб забезпечити свою обороноздатність. Щоб ви розуміли значимість цього чинника, я розкажу вам, що відбулося у минулому році, за часів уряду Яценюка. Не буду говорити про мою оцінку роботи того уряду – це окреме питання, але мені було прикро, коли я, на рівні інсайдерської інформації, дізнався, що державний бюджет на 2016 рік не передбачає видатки на участь України в Олімпійських і Паралімпійських іграх. Я почав ділитися цією інформацією з усіма, хто розуміє значимість фізичної культури і спорту для людей в Україні. В тому числі і під час війни. Тому що це торкається виховання і формування молодого покоління. Але не всі навіть на рівні уряду розуміли цю ситуацію. Я знаю, що Президенту України про це доповіли і питання розглядалось на найвищому рівні. Зрештою гроші таки виділили.

Якщо не секрет, який розмір винагород спортсменів за здобуття медалей на Паралімпіаді?

Зараз розмір винагород паралімпійцям такий: 40 тисяч доларів за золото, 26 тисяч доларів за срібну медаль і 18 тисяч доларів за бронзу.

Українська паралімпійська збірна входить у п’ятірку найсильніших збірних світу. У скарбничці наших атлетів вже 257 медалей Паралімпіад, з яких 84 золотих. На Іграх у Ріо Україні також пророкують багато нагород. Розкажіть, чим зумовлені такі високі досягнення українських паралімпійців?

Один із головних чинників успіху нашої збірної – це гармонізована система, яка поєднує національний паралімпійський рух з федераціями. Фактично, державна система фізичної культури і спорту людей з інвалідністю виглядає так: мама – це Національний комітет спорту інвалідів України, батько – це Міністерство молоді і спорту. У них є дитя, яке називають Український центр фізичної культури і спорту людей з інвалідністю. Також у нас є чотири федерації: спорту сліпих, людей з ураженням опорно-рухового апарату, глухих і з вадами фізичного й інтелектуального розвитку. І усі ці елементи співпрацюють між собою. Тому сьогодні ми – лідери в паралімпійському (3-4 місце) і дефлімпійському (1-2 місце) рухах.

Друга важлива складова – у Національному комітеті спорту інвалідів України ми виховуємо людину, даємо їй усвідомлення, що при всій бар’єрності українського суспільства, при всій дискримінації й обмеженнях прав людей з інвалідністю, вони мають підтримку. Мені дуже жаль тих хлопців і дівчат з інвалідністю, які, вибачте, ниють, які кажуть: "Я не можу, мені погано, я – калічка". Мені завжди хочеться запитати: що ти зробив, щоб бути і жити у світі здорових людей? Ти щось зробив сам, незважаючи на державу, маючи у партнерстві такі організації як наша? Що ти зробив, щоб не бути калічкою? Бо у мене в команді паралімпійців калічок нема – всі успішні, красиві, усміхнені. Ви бачили, які у нас у команді гарні хлопці та дівчата? А чи ви помітили, що у багатьох із них протези, чи хтось із них майже сліпий? Ні! Бо вони ніколи не жаліються. Я вам можу сказати, що деякі тренери олімпійських видів спорту просили мене показати олімпійським спортсменам тренування паралімпійців. Приводили свого плавця, легкоатлета, борця і показували, як безногий, безрукий, паралізований, із захворюванням ДЦП тренується. Олімпійці йшли і говорили, що їм провели "паралімпійську терапію". І вони починали трошки інакше ставитися до тренувань. Як сказав один з наших паралімпійців: "Здорові не розуміють значимості того, що дав їм Господь Бог у тому, що стосується можливості бігати, рухатись, чути, бачити, просто почухати потилицю".

У зв’язку з останніми подіями в країні у нас, на жаль, побільшало людей з інвалідністю – багато хлопців отримали у зоні АТО серйозні поранення. Саме для них Ви започаткували проект "Повернення до життя"…

Знаєте, Західний спортивно-реабілітаційний центр одним із перших запросив до себе на реабілітацію воїнів АТО. Взагалі про реабілітацію почали говорити тільки зараз. Раніше ви чули, що таке реабілітація? Ні! А перед вами сидить людина, яка 10 років назад написала закон про реабілітацію людей з інвалідністю України. Але мене тоді ніхто не сприймав – ні в Міністерстві охорони здоров’я, ні в Міністерстві соціальної політики, ні в інших інституціях. Ніхто не хотів чути, що таке реабілітація, не розуміли, що це європейський і світовий рух. І тільки зараз почали щось робити у цьому напрямку, коли відбулася війна, коли сюди приїхали європейські фахівці і сказали, що головний вихід – це реабілітація. А ми були вже готові, у нас вже були тисячі інвалідів, які пройшли реабілітацію в Національному паралімпійському центрі в Євпаторії. Бо 70% одужання – це реабілітація і 30% – це спорт, який підтримує і доповнює реабілітацію.

А що включає у себе процес реабілітації?

От, наприклад, привозять хлопця із зони АТО, який рік тому бігав, був енергійний, здоровий, самодостатній, а зараз сидить у візку і думає, що життя для нього закінчилось. Деякі патологічні моменти, які виникають при переломі хребта, ну, наприклад, нетримання сечі, вони ж страшні, їх треба усвідомити, розумієте? Вони жити не хочуть. Я говорю до цього хлопця, а він кричить матом і каже: "Я не хочу ніякої реабілітації, залиште мене у спокої". Треба його включити і повернути до життя – це основне завдання реабілітації. І коли він перед собою бачить хлопця на візку з величезним біцепсом, усміхненого, красивого, самодостатнього, поряд гарна дівчина, який приїжджає на власній машині, став чемпіоном Паралімпійських ігор, нагороджений Президентом України, він починає усвідомлювати, що ситуація не така вже й безвихідна. Це початок "повернення до життя", після якого починається реабілітація. Бо спочатку потрібно навчитися, як з візка сісти на ліжко, роздягнутись, прийняти душ і все це зробити самому, без сторонньої допомоги. Цьому навчають там, у реабілітаційних центрах.

А чи є у Вас історії, коли хлопці-АТОшники починали займатися спортом і, можливо, потрапили у паралімпійську збірну?

Зараз багато людей вважають, що із хлопців-АТОШників швидко з’являться чемпіони. Але це не буде швидко. Рівень паралімпійського спорту сьогодні дуже високий. От, наприклад, у нас є плавець. У нього не працюють ноги, майже не працюють руки, але він зараз пропливає до 3 км кожного дня! Він займає 3 місце в Європі, але він не поїхав на Паралімпійські ігри, бо у нас є ще сильніші спортсмени. Скажіть, який АТОшник сьогодні після поранення може вийти на такий результат? Паралімпійський спорт – це важка і серйозна праця: над собою, над своїм фізичним станом, над визнанням самого себе. Тож якщо наші хлопці з АТО й "вистрілять", то тільки на наступні Ігри. Я зараз отримую дзвінки від народних депутатів, від чиновників, які мені кажуть: "А давайте швиденько зробимо із хлопця-АТОшника чемпіона Паралімпіади". Усе це метушня. Потрібно думати про те, щоб людина захотіла жити, у першу чергу. У мене є приклади, коли отак чиновництво і непрофесіонали у цій сфері, сказали, давайте швиденько готувати цього спортсмена. Він колишній десантник, мав хороші фізичні дані, але згорів за 3-4 місяці, сказав: "Я не хочу більше". Бо він думав, що швидко досягне результату – йому фактично нав’язали цю думку, сказали, що варто трохи потренуватись і він стане чемпіоном Паралімпійських ігор. Але, друже, ти ще не паралімпієць, ти – аматор, який тільки іде до цього. До того ж хлопцю з АТО постійно треба вирішувати якісь проблеми. Як ви думаєте, скільки сьогодні часу займає оформлення інвалідності в Україні для воїна АТО? Від 8 місяців до 2 років, уявляєте? Це ганьба! Це те, з чим я сьогодні борюсь. А ви хочете, щоб він займався спортом. Яким спортом? А квартиру оплатити, а лікування, а реабілітацію, а протезування? Хтось йому усе це принесе швиденько на блюдці? Так, спорт повинен бути складовою частиною реабілітації, але не треба робити з цього "кампанію". Треба системно і терпляче з цим працювати, щоб ці хлопці усвідомили, що не стануть чемпіонами за кілька тижнів.

Ви постійно ведете боротьбу за права людей з інвалідністю, а як на Вашій роботі позначається те, що у країні постійно змінюються міністри молоді та спорту?

Я вже дуже багато знаю міністрів спорту і це погано. З приходом кожного нового міністра страждає кадровий потенціал галузі. Тому що досвідчені професіонали високого рівня часто є заручниками ситуації нового міністра, який їх не бачить, не відчуває, а призначає на посади людей, відданих своїй особі. А фахівців у нашій сфері вже дуже мало, бо ті люди, які мають досвід і знання, йдуть із посади і за цей час починають себе реалізовувати в якійсь іншій сфері. І навіть, якщо повернеться той міністр, з яким вони працювали, ці люди більш не прийдуть у галузь. Також мені прикро, що деякі спортивні діячі – не хочу називати прізвищ, – які прийшли на адміністрування високих посад, забувають, що прийшли зі спорту. Вони сконцентровані на грошових потоках, на схоластичному адмініструванні загальних питань. Вони не приділяють уваги дитячо-юнацьким школам, спорту високих досягнень, побудові нових спортивних споруд. Ми, на жаль, в Україні й досі не усвідомили значимості цього напрямку для держави. Звісно, можна лаяти міністрів як завгодно – десь вони і справді винні, але жоден міністр сьогодні немає потенційної можливості зробити так, щоб у нас швидко спалахнув спорт вищих досягнень, бо це питання років.

Ви дуже просили українців прийти на церемонію проводів нашої Паралімпійської збірної до Ріо. Це справді мотивує наших спортсменів?

Я сприймаю церемонію проводів як один із ключових моментів для спортсменів. Коли паралімпієць приходить на Майдан Незалежності і бачить громадян України, які теж прийшли туди, щоб віддати шматочок своєї душі, серця, духу своїй команді – це потужно впливає на спортивний результат. Ці хлопці і дівчата мають важкі ураження здоров’я, але вони незламні духом, мають волю і мотивацію до перемог. А сьогодні Україні як ніколи потрібні ці перемоги.

Читайте також: