Христина Стебельська: «Фестиваль «Мій рідний край» - це справжній медійний майстер-клас»

Що показують і чим пригощають на міжнародному фестивалі телевізійних і радіопрограм? Як швидко іноземці вчать українських пісень? Яким є телевізійне відображення життя національних меншин в Україні?

Міжнародний фестиваль телевізійних і радіопрограм для національних меншин «Мій рідний край» за своєю ідеєю та тематичним спрямуванням є єдиним не лише в Україні, але й у Європі. Цьогорічний фестиваль був тринадцятим. Свої роботи представили майже всі обласні державні телерадіокомпанії України, у тому числі Новгород-Сіверська регіональна ДТРК, ДТРК «Культура» та УТР. Журі розглядало і фільми виробництва Угорського телебачення, а також Асоціації Телебачення Румунії Регіональної компанії ТВР ЯСИ та Регіональної компанії ТВР Тімішоара.

Офіційні підсумки фестивалю уже підбито, автори програм і фільмів нагороджені, шляхетні гості роз’їхалися по домівках. Але для більшості глядачів невідомо те, що за лаштунками фестивалю. Але не варто засмучуватись: це можна довідатися у безпосередніх учасників фестивалю, які творили його зсередини.

Одним із таких творців є Христина Стебельська – головний редактор Першого Національного, яка була співголовою журі фестивалю. Саме до неї ми звернулися з проханням привідкрити закулісні особливості проведення фестивалю, а також поділитися своїми міркуваннями щодо оцінки представлених на ньому робіт.

Пані Христино, більше тижня, з 9 по 18 вересня, тривали дні міжнародного фестивалю. Чим найбільше запам’яталися ці дні?

Фестивальні дні були надзвичайно насичені та цікаві. Нудьгувати членам журі не доводилося. Кожного дня з ранку до вечора проводилася колосальна робота з оцінки теле, - і радіопрограм. Було переглянуто й проаналізовано 51 роботу студій України, Угорщини, Австрії, Румунії, Словаччини.

Але фестиваль – це не лише робота, але й багато здивування й позитивних вражень. Відкриття і закриття фестивалю проходило в Ужгороді, проте впродовж чотирьох днів журі працювало в Яремчі. Тому організатори розпланували роботу так, щоб міжнародне журі трохи пізнало Прикарпаття. За люб’язного сприяння Івано-Франківської обласної державної телерадіокомпанії ми мандрували стежками Івана Франка на Верховинщині,  бували у храмах і граждах Криворівні, в музичній садибі Романа Кумлика, де «гуцульської» грали й співали навіть ті, хто вперше чує дримбу й українську мову.

Міжнародні музики під зорями Коломиї – це наступна несподіванка. Виявилося, що музичний редактор словацького радіо - віртуоз-скрипаль, знає безліч українських мелодій. А захоплення  шляхетними музеями «Гуцульщина», писанки та гумору в Коломиї, сакрального мистецтва в Івано-Франківську описати неможливо. Це тема окремої статті, де ключові слова були б «Краса! Все своє і геніальне!» Знаєте, людина, яка народжується серед такої краси, - зовсім інша. У неї і справи красиві, вона толерантна, якщо її традиції та культуру теж поважають.

А про смакоти, якими нас пригощали,  змовчу, бо тепер мушу худнути місяць. Не влажуся у жодну спідницю. Ну ду-у-у-у-же смачно! Коли бануш такий смачний, забуваєш, що ти на роботі та й ще співголова журі. До того ж, у межах фестивалю під час проведення Днів Австрії чи Словаччини країни привозили свої мистецькі колективи та пригощали національними стравами. А кухарі з цих країн змагалися у приготуванні українського бограча.  Цікаво, що під час переїздів в автобусі не хотілося шкодувати свого голосу, співаючи національних пісень. Адже хотілося довести, що ми співоча нація! Все ж серед складу журі зібралися творчі люди. 

Ви разом з головою журі Олесем Гояном та секретарем Володимиром Маринцівським представляли український «десант», решта ж членів журі були з Угорщини, Словаччини, Румунії та Словенії. Які враження подарувала Івано-Франківщина та Закарпаття шановним гостям з Європи?

Я знала, що подорож Галичиною міжнародне журі здивує. І справа не тільки в гостинності - господарі вміло представили добрі справи та позитивні досягнення регіонів. Після екскурсій  іноземці зізналися: радо привітаємо вас у Євросоюзі, але не загубіть себе, своєї самобутності, бо те, чим розкошує ваша історія та мистецтво, у Європі вже втрачено. Я чула цей акцент тих вересневих днів не раз. Правду кажуть.

А ще я пишаюся тим, що за чотири дні нашої роботи на Івано-Франківщині зарубіжні колеги «щебетали» українською і почувалися абсолютно вільно й природно у нашому колі. Пишаймося генієм нашої мови!

Взагалі, такі заходи ще раз підтверджують, що Україна – толерантна держава, яка є інформаційно привабливою для Європи і світу. Тобто є запит на бренд «Україна». І такі фестивалі дуже добре й ефективно відповідають на цей запит.

Чи легко журі було визначити переможців у 11 номінаціях? Як виглядав продукт українських обласних телерадіокомпаній на фестивалі?

Приємно, що цього року українські телепрограми на конкурсі виглядали дуже достойно. Кращі я зараз готую до ефіру на Першому Національному – тепер вони потребують перекладу на українську мову, адже на фестивалі ми працювали з перекладачами.

Скажу відверто: баталії між членами журі часто були дуже гарячими. Треба було не просто виробити критерії оцінювання, але й кожну оцінку аргументувати, підтверджуючи фактами. З фестивалю в мене зберігся товстий зошит із моїми зауваженням до кожної переглянутої стрічки. Перше місце на фестивалі отримала телевізійна програма Херсонської обласної держтелерадіокомпанії «Коли рання встане зоря», автором якої є Тетяна Левандовська. У цій програмі професійно й дуже переконливо розкривається трагічна історія репресованих у 1937 році етнічних поляків, жителів села Правдино Херсонської області, а також відродження польської духовності і культури серед польських переселенців сьогодні.

Друге місце журі віддало роботі «Білий вовк» Андрія Штілюка (Регіональна компанія ТВІР ЯСИ, Асоціація Телебачення Румунії). Третє місце завоювала робота Ярослава Гнеся з Івано-Франківської студії «Галичина» під назвою «Наперекір забуттю». Саме цю роботу я б хотіла особливо відмітити, адже у ній художніми прийомами відтворена історія забутого нині народу – караїмів. Фільм показує, як на основі трьох-чотирьох фотографій і кількох могил цвинтаря караїмів можна реставрувати спомин про колись великий народ. Це дуже важливо, адже сьогодні у світі лишилося кілька тисяч караїмів, і багато з тих, хто лишилися, уже забули свої корені. Караїми та українці – дуже гарні сусіди. Тому нам, як нації, яка має незалежну державу, дуже важливо віддати данину такому незвичайному народові, який проживає на нашій землі.

Загалом, представлені на фестивалі стрічки розповідали про представників інших національностей, які є справжніми професіоналами своєї справи, гідно виконують своє призначення: будуть в Україні дороги, малюють картини й ліплять скульптури, будуть будинки, навчають танцю, грають у філармонії, служать у церквах й моляться за українців. Автори у своїх фільмах говорили про органічне співіснування звичаїв різних народів на території України, участь національних меншин у місцевому самоврядуванні в українських містечках і селах, навчання іноземних студентів в Україні, особливості життя в прикордонних областях нашої держави.

Особисто я була вражена історіями, у яких дійсно на високому художньому рівні розкриваються цікаві людські долі. Знайти героїв, які пережили майже фантастичні історії у реальному житті – це високий формат професії. Наприклад, творці з Миколаєва у фільмі «Циганське щастя» зобразили долю рома,  яку досліджували впродовж 11 років. Спочатку ми бачимо його ще малим хлопчиськом, який спить під ялинкою, а потім помічаємо в юнакові риси вже дорослого чоловіка, який вийшов з тюрми й встиг скуштувати багато чого в житті. Яке ж воно – ромське щастя? Автори зуміли в особистому героя знайти те, що розкриває проблему життя  всієї нацменшини загалом.

Запам’яталася мені й документалістика, у якій історія та сучасність нерозривно поєднані і мають продовження в нинішніх днях. Цікаво було зауважувати в роботах авторів цікаві промовисті деталі, через які пізнаємо правила життя, звички, проблеми етносу. Наприклад, у фільмі «Лист з минулого» (Одеської облдержтелерадіокомпанії, автор – А.Іванова, - прим. ред.) старий лист діда-болгарина «прочитано»  режисером так, що ми змогли осмислити геноцид сталінських часів уже під новими ракурсами. Цей фільм отримав приз за кращу режисерську роботу.

Ми бачимо, що радіо та телеефір виробляють мову коректності висвітлення проблем етносів та мігрантів. Міграція набула глобального характеру, тому важливо те, ЯКОЮ телемовою ми формуємо громадську думку. Адже спочатку було Слово! А потім  уже світ напрацював Загальну декларацію прав людини Генеральної Асамблеї ООН, документи Ради Європи, Організації з безпеки та співробітництва у Європі.

З одного боку, цьогорічні програми і фільми є свідченням поступового зростання якості роботи обласних державних телерадіокомпаній. Але з іншого боку – не можна оминути недоліки представлених на фестивалі фільмів. На які ключові огріхи у роботі авторів фільмів Ви звернули увагу?

У багатьох фільмах старання українських творців бачиш  на першій хвилині. Деякі програми зроблені наче енциклопедії теми, де журналіст повністю розкриває проблему і  виглядає переконливим експертом. Хоча дуже часто кількість фактажу не грає  на руку якості продукту. Адже у деяких фільмах була проблема перенасичення фактажем, що призвело до втрати енергетики програми. Автори забувають про чітку структуру показаного, починаються  повтори, фільм втрачає кульмінацію. На це треба зважати, адже телевізійні закони стилю й ритму ще ніхто не відміняв. 

Окремо слід згадати про інтерв’ю, які журі мали змогу оцінювати на фестивалі. Усі бесіди я уважно слухала й вивчала. Взагалі, інтерв’ю – це вищий пілотаж автора, де  журналіст повинен делікатно увійти в контакт довіри героя. Тільки тоді тема розкривається, коли герой забуває  про камеру, щиро та безпосередньо розповідаючи про себе. Але інколи відчувалося, що автор не зумів розпізнати у відповідях героїв смислових родзинок, не зумів зачепитися за них, розвинути - натомість  якраз у них є природні початок і кінець програми. Правду кажуть: мистецтво в деталях, а тому їм треба присвятити багато пошукового часу.

До того ж, незважаючи на те, що більшість фільмів відповідали поставленій меті фестивалю (показ життя національних меншин, розмаїття їх культур, побуду, відродження та збагачення їх духовної спадщини й традицій), все ж були окремі фільми, які не повністю підпадали під цей формат. Адже одна справа – показати, як живуть ті чи інші національні меншини у тому чи іншому регіоні, їхні традиції та побут, а інша справа – сформулювати проблему й дати пропозиції до її вирішення. У деяких фільмах була відсутня проблема як така. Саме так: відсутність проблеми було ключовою проблемою у деяких фільмах.

Отже, якими Ви бачите основні проблеми у роботі обласних телерадіокомпаній? На що Ви б порадили звернути увагу керівникам обласних телерадіокомпаній?

Звичайно, ключова проблема – фінансування. Багато журналістів не змогли приїхати на фестиваль через банальну причину – брак коштів. Натомість такі поїздки на творчі лабораторії є дуже важливими, адже тут відбувається обмін досвідом, творчі дискусії, бесіди у професійному колі. Що ж до порад керівникам ОДТРК – найперше хочу побажати їм не лише самим відвідувати подібні заходи, але й давати можливість творцям, журналістам приїжджати сюди, бо це сприятиме кращому розумінню й засвоєнню редакційних стандартів та цінностей, за якими функціонує сьогодні інформаційна сфера.

На Вашу думку, такі фестивалі сприяють поліпшенню якості роботи українських телевізійників? Яким є значення таких заходів?

Фестиваль «Мій рідний край» - це наша професійна студія, де даються майстер-класи і наших, і зарубіжних профі. Фестиваль матиме продовження і перспективу, він дуже позитивно впливає на поліпшення роботи вітчизняних обласних державних телерадіокомпаній. Дуже цікаво спостерігати за відмінностями у підходах до роботи європейських та вітчизняних телевізійників. Європейці все більше стають на рейки швидкості, глобалізації, бізнесовості інформаційної сфери. Головне у них – суха, швидка, точна інформація. Але, на моє переконання, їхньому телебаченню не вистачає душі – а це є лейтмотивом українського телебачення. Наша інформаційна сфера живе образами та метафорами. І зарубіжні гості, які прощалися з нами, захоплювалися роботою українських профі і тішилися, що ми досі зберегли такі підходи до виробництва телевізійного продукту.

Взагалі, фестивальний продукт – особливий. Він вимагає від журналіста повної віддачі, особливого ставлення до сюжету, намагання наповнити його дійсно знаковими та несподіваними акцентами. Такі фестивалі – хороший стимул рости і розвиватися.

Десять фестивальних днів на Івано-Франківщині та Закарпатті довели: телевізійники та радійники Європи змінюють світ на краще!

Бесіду вів: Ігор Савченко

На фото - міжнародне журі Фестивалю в гостях у верховинського музики.

Читайте також: